— Не вірю, — заявив Сніп і легко відштовхнувся від стола.
— Бо ти не мав справи з тими вашими Гекіму, Відунами, сину Теслі, — озвався Н’Деле. — А я — мав. Це справді мав бути обряд Запитання. Вони вважають, що доля — це павутина, і хочуть, щоб вона нас повела. Якщо Брус скаже забагато, ми справді підемо навпростець, і тоді нічого з того не буде. Олімвенґа усурі.
— Я почув, що ти сказав, — буркнув Сніп. — Ці брати живуть у місті? Ти бачив, що вони тут роблять із торговцями. Їх могли вислати у Дім Чоловіків, щоб вони саджали бульби в пісок або ж погладити сапою по голові. Як ти мав їх знайти? Під вивіскою «Агентство контрабандистів солі»?
— Не знаю, тому я повинен піти в Нагільґил і сам перевірити. Зазвичай один із них рушає з караваном, а другий залишається чекати. Він має сидіти в заїзді. Якщо вони обидва живі, якщо існують заїзди, якщо ще ходять каравани.
— Це Зовнішнє Коло, — озвався Бенкей. — Навіть за попередньої династії, коли був Кодекс Землі, тут якось торгували. Каравани ходили. Хоча я не чув, щоби хтось ішов аж в Ерг Окраїни Світу. Ходили на південь. Дорогою Нагель Зиму до Ярмаканди, Кандару і ще далі.
— Брусе... — мовив я. — Ти не підеш один.
Він застиг над мішком, з якого виймав одяг сіндара.
— Тохімоне, невідомо, що там відбувається. Ти не можеш...
— Я знаю. Ти підеш разом із амітраєм.
Він подивився на мене поглядом, сповненим жаху й жалю.
— Бенкей знає звичаї краще, ніж ми. Ба більше, він народився на Зовнішньому Колі, ще й у Саураґарі. Ви підете, будете захищати один одного і разом повернетеся. Обидва. Я не хочу бачити, як повертається один. Чекаємо до завтрашнього ранку. Потім ідемо вам на допомогу.
Брус кілька разів стиснув щелепи й зітхнув.
— Аґіру кано, — пробурмотів неохоче.
Бенкей встав, не зронивши і слова, й пішов по свої луки. Вони дуже швидко підготувалися. Брус у вбранні сіндара, з ціпком і в подорожному капелюсі на голові, Бенкей у якомусь незрозумілому бурому одязі і в надто коротких потріпаних штанах, обмотаний пустельним плащем і з каптуром на голові. Його могли сприйняти за когось із нижчої касти, селянина або й жебрака. Ніяка людина, що не привертає уваги.
А потім вони зникли. Розчинилися в сухому листі й беззвучно пішли, а ми залишилися, щоб рахувати мух на глиняній долівці, дрімати і змінювати варти.
— Сіль і шкіра кам’яних волів... — сказав Сніп замислено. — Стратегічний товар. Навіть за імператора ці шкіри були пораховані до останньої й усі закуповувалися для війська. Нікому не можна було продавати їх іноземцям. Якщо їм вдавалося їх вивозити тоді, то може, і зараз якось дають собі раду.
Я зітхнув. Мені хотілося в це вірити, але я пам’ятав спорожнілі вулички міста під правлінням Червоних Веж. Людей, які жили під одним дахом, немов свійські тварини, чоловіків у спільних спальнях і жінок під чуйною опікою Праматері. У цьому світі ніхто не міг навіть іти от так просто вулицею. Або він виконував веління й мав тут своє місце в повсякденному житті, або був у дорозі й тоді сповіщав про це прапорцем, причепленим до спини. Тут ніхто не мав права на жодні власні справи. Як Брус і Бенкей мали хоч кудись прокрастися? Змішатися з натовпом? У те, що контрабандисти ще живі, я втрачав віру з кожною хвилиною.
Коли я обережно виходив із будинку, я не міг дивитися на засушений труп, що сидів за столом із цвяхом у черепі.
Тож я перестав виходити й сидів на лаві під стіною, дивлячись, як вузька смужка сонця, що пробивається крізь попону, мандрує підлогою.
Я сидів і бавився коротким палашем шпигуна, весь час зважуючи в руці обмотане ремінцем руків’я.
Я намагався зберігати спокій, але всередині у мене все зав’язувалося вузлами. Раніше я не уявляв, що так важко чекати на когось, кого ти відправив у пащу небезпеки.
Н’Деле взяв ніж і пустив трохи соку зі стовбурів пальм, що висихали за домом. Він наповнив два бурдюки, тихо посвистуючи, ніби господар не сидів за кілька кроків від нього у вигляді висушеного трупа.
— Із цих дерев нічого не буде, — пояснив він. — Вони й так помирають, якщо вода відійшла. А ми за кілька днів матимемо пальмове вино. Трохи воно мутне, але ще має дозріти. Пахне добре.
Я покивав головою, але не відповів.
Брус і Бенкей повернулися пізно ввечері. Так само непомітно, як і вийшли. Я почув тільки тихий свист Снопа, який сидів на варті, й вискочив з будинку.
— Спокійно, Арджуче, — мовив Брус і всміхнувся колишньою вовчою усмішкою. — Ми живі. Дайте нам відвару і щось поїсти. Ми купили дві тикви пряного пива.
— Місто виглядає не так погано, — пояснював він потім, жуючи сухе м’ясо й запиваючи його. — А все завдяки тому, що ним правлять розбійники. Влада Праматері практично не сягає далі головного майдану. Жриці сидять, замкнувшись у вежі, й не потикають носа, в Домі жінок живе максимум кільканадцять осіб. Військо пильнує тільки цей майдан і будинок, в якому живе горлоріз. Решта — це один суцільний безлад. Юрмища біженців, що сидять навколо міста, стада бактріанів, пустельні кочовики, іноземці, всі народи імперії, навіть амітраї. Усі хочуть набрати запасів на дорогу в пустелі й збираються йти на південь. Утікають з Амітраю. До Ярмаканди чи Нассіма. Я в житті ще не бачив такого хаосу. Навіть якби ти в’їхав туди Тигрячим возом із прапорцями, ніхто не звернув би уваги.
— А що з контрабандистами? — запитав я.
— Ми прийшли в останній момент. Є лише один із них. Н’Ґома Мпенензі. Він уже продав дім, продав усе, що мав, і тепер збирає останній караван у яру за містом. Ми знаємо, де, і маємо бути там завтра, щойно займеться на світ.
Ми вирушили ще вночі, перед годиною півня, коли темінь здавалася найгустішою. Мене переповнювали надія і тривога. Вночі мені снився світ очима примари. Примари, яка перепливала ріку, присівши на спині буйвола, у світлі кривавого місяця. Я дивився, як роіго долає чорну спінену воду на плечах переляканої тварини, а біля самого берега зненацька впиває свої пазурі йому в шию і стрибає на берег потужним рухом. Коли Брус вирвав мене зі сну, я прийняв це з полегкістю.
— Зброю можемо тримати зверху, так навіть краще, — пояснював Бенкей. — Якщо ми обвішаємося всім, що маємо, нас одразу ж оточать пошаною. За винятком головного майдану, всюди повно бандитів. Суперечки вирішується ножем, порядок панує лише там, де багато озброєних. Кожен ходить принаймні з палицею. Але зате торгівля квітне, можна палити бакхун, можна випити амбрії й пограти в кості. Навіть є веселі жінки, ті, які торгують вогнем із черева. Усе можна, там краще, ніж за імператора. Чудове місто. Головне — не лізти на головний майдан і навколишні вулички. Там прапорці Матері, порожньо, страшно й не по собі.
— Він тягнув мене до дому утіх, — втрутився Брус. — Ніби на прощання із цими краями мусив обов’язково взяти з собою на пам’ять плюгаву хворобу. Ті бахурки виглядали, як примари урочища.
— Якби я знав, що в тебе вже все відвалилося від старості, то не чіпав би тебе. У пустелі будеш трахати бактріанів і свій бурдюк.
Ми вийняли із тюків усе вбивче залізо, яке лиш могли знайти, і поїхали вряд прямо до міста, виглядаючи, немов банда мародерів. Зброю ми прикріпили так, як це роблять розбійники й бунтівники. Якомога зручніше і якомога вільніше — на спинах, на плечах, біля литки чи за поясом, лиш би не так, як її носить військо. Ми також простежили, щоб кожен із нас різнився виглядом.
Люди, які збиралися йти південним шляхом, оточували місто широким колом. Усюди стояли шалаші і намети, десятки возів і візочків, за кривими мурами з каменю щільно лежали незугарні горбаті бакріани, найрізноманітніші товари розкладали уздовж шляху просто на циновках. Біля приміського струмка, що тепер був схожий на болотисту баюру, стовпилася купа людей і щомиті вибухали бійки. Колись біля цих струмків існував пустельний сад. Шуміли кущі й дерева, плюскотіли джерельця. Буяли квіти, росли овочі й фрукти. Тепер усе зірвали й пожерли, а те, що не можна було з’їсти, поламали, потоптали й порубали на дрова. Пустельний сад перетворився на вкрите потрісканим болотом пустище, від якого відлякували сухі стовбури й поламані гілки. Скидалося на те, що більшість людей цілісінький день займалася або тим, що роздобувала воду, або її носила. Повсюди снували натовпи з найрізноманітнішими посудинами — глеками, тиквами, відрами. І ніхто не переймався тим, що в ставі плавали два трупи.