Так, як і казав Бенкей, побачивши наш арсенал, натовп розступався, але не до кінця. Усюди, ніби висохлі галузки, до нас тягнулися руки тих, хто голодували. Руки, що тримали жебрацькі миски, або порожні руки, що хапали нас за одяг і кінську упряж. Ми їхали серед лементу й завивання тих, кому було вже все одно, хто вже багато днів їв тільки відчай і запивав піском.
Ми їхали мовчки. Я дивився на сповнені розпачем очі жінок і дітей, і тоді до мене повернулося відчуття, яке Ремінь називав «імператорським соромом». Щось мені казало, що це я повинен дати цим людям їсти. Я потягнувся до саков, і в цей момент Брус зненацька в’їхав між мною і голодними людьми й відіпхнув мого коня боком свого.
— Припини! — просичав він. Його було ледь чути в гаморі. — Вони не через тебе голодують, а ти зможеш нагодувати насилу кількох. Якщо ти покажеш, що роздаєш їжу, вони розірвуть нас на шматки. Хочеш роздати усе й приректи себе на смерть? Що ти будеш їсти на пустищах Окраїни Світу? Каміння? Поглянь, скільки їх! Чим кращі ті, які спроможні ближче до тебе пропхатися?
Я мовчав.
Я вже не був імператором. Не міг прислати сюди військо, щоб воно оточило струмки й привезло вози дурри. У мене самого була лише жменя запасів, яка нічого не могла тут змінити, хіба що хтось слабший дістав би ножем через смужку м’яса чи шматок сиру. Ці люди тікали з країни Праматері. Тікали від коновки води й миски каші, які вони нібито мали щодня там отримувати від ласкавої пророчиці. Вони воліли тут голодувати, випродувати рештки вцілілого майна, розкладаючи безцінний посуд, прикраси й коштовні речі разом із черевиками й плащами на потріпаних циновках, а потім рушати углиб пустелі. Лиш би щонайдалі звідси. Лиш би деінде, будь-куди, де не чути заклику Червоних Веж.
Я припинив дивитися їм у вічі.
Було так, як говорив Брус. Я звик, хоча частина мого серця відмерла. Скам’яніла.
— Тепер тут немає більшого багатства, ніж дурра, сушена козлина, каша чи квасоля, — мовив Бенкей. — Золото нічого не значить, як і порядність. Ти можеш мати панну високого роду за буханку хліба чи мірку дурри. За вуджений сир навіть двох нараз. Якісь негідники грають у кості на скибки хліба з таким же успіхом, як і на золоті шекелі. Значення має лиш те, з чим можна іти в пустелю. Той, хто має запаси і два бактріани, може стати багачем, але що з того, якщо й так потім храм у нього все забере? У часи імператора в пустелі були проміжні станції, криниці, де давали безкоштовну воду й можна було поповнити запаси, навіть стояло кілька заїздів. Тепер немає нічого. Тільки кам’янистий шлях на південь і руїни.
Біля міської брами не було сторожі. Натомість було видно групки небезпечного вигляду строкатих обірванців, обвішаних зброєю не згірше нас. Усі аж дзвонили золотом і коштовностями, а їхні брудні каптани й штани були пошиті з найкращих тканин. Вони сиділи під стінами в тіні заїздів, що, без сумніву, приймали відвідувачів, або просто тинялися вулицями. Ми привертали увагу. Гра в кості припинялася, весела історія й брутальний регіт раптом обривались на півслові, нас проводжали неприємні погляди, налиті хижацькими намірами.
— Це через в’ючних онагрів, — озвався Сніп. — Утворити «наконечник», мечі напоготові, онагрів загнати всередину строю. Прикриватися.
Забрязкотіла сталь, ми змінили розташування коней, формуючи трикутний стрій. Першим їхав Сніп, потім Шип і я, трикутник замикали Брус, Бенкей і Н’Деле. Онагри тупцяли всередині.
Обійшлося демонстрацією, ніхто нас не зачепив, навіть коли ми їхали вузькими вуличками. Сонце ледь торкнулося горизонту, показавши край свого диска, і місто тонуло в глибокій тіні.
Головний майдан я побачив лише здалеку, з перспективи кількох вуличок. Засіки з загострених паль, солдати «Зміїного» тимену в повному бойовому спорядженні й пустка. А над цим усім прапорці: «Вогонь пустелі випалить зло!», «Нехай усе стане єдиним».
— Єдиним лайном, — буркнув Бенкей під ніс. — Я ще сюди повернуся й заткну тобі ту підземну хавирку смолоскипом, понура суко.
Сонце показалося до третини і з боку Вежі залунало пронизливе завивання рогів. Звук прошив мене до самого живота й пробудив страх. Я пригадав собі підземелля вежі в Аширдимі, й у мене все похололо.
Бенкей сплюнув на землю, демонстративно вклав у зуби люльку, викресав вогонь об лезо палаша й випустив хмару духмяного бакхунового диму.
Не знаю, як довго ми так їхали провулками, повними сплячих під стінами людей, які могли постелити собі до сну лише власні клунки, але я цілком втратив орієнтацію. Однак Брус і Бенкей вели нас впевнено, ніби провели в цьому місті дитинство.
Заїзд стояв на передмісті, далі колись точно простягалося кільце міського пустельного саду, а в ньому стояли садиби заможних громадян. Тепер там були сухі кущі й безкінечне таборовище, над яким починав витися дим із сотні вогнищ, розпалених із сушеного лайна, на яких люди намагалися приготувати щось на початок дня.
Але заїзд зберігся у пристойному стані, за стіною залишилися навіть столи, що стирчали серед залишків саду.
Там сиділо кільканадцятеро озброєних чоловіків, ліниво поїдаючи млинці й запиваючи їх пряним пивом. Пару з них сиділо на землі, хтось грав на барабані. Зсередини долинав запах свіжо запареного відвару з прянощами й травами, як це робив Н’Деле.
Ми стали вряд перед низьким муром, мовчки дивлячись на тих, хто сидів усередині.
Ніхто ніби не робив провокативних жестів. Люди перед заїздом обернули до нас свої дикі прекрасні обличчя кольору міді, із блискучими тигрячими очима, і тільки кожен недбало підсунув поближче зброю, ледь сперся долонею на руків’я чи послабив вістря в піхвах.
— Краще я поговорю, — озвався Н’Деле. — Це мої земляки. З вами вони не надто захочуть балакати.
— Добре, — відповів Брус. — Скидається на те, що Н’Ґома всередині. Скажи, що ми хочемо передати Н’Ґомі Мпенензі вітання від дядька Тигра, який так про нього піклувався. Зараз дядько хворіє і хоче ще раз привітати його перед смертю.
Н’Деле зліз із коня й відчинив собі браму.
Ставало спекотно. Всюдисущі в місті мухи оточили нас хмарою. Коні нетерпляче тупали, шмагали хвостами й відганяли їх головами, а ми стояли нерухомо, пліч-о-пліч, обдаючи кебірийців, що сиділи в саду, байдужими поглядами.
Н’Деле підійшов до них і торкнувся кулаком уст, потім чола. Йому відповіли таким же жестом.
Вони довго розмовляли, я мало що розумів із повені кебірийських слів, але було схоже на те, що вони сваряться. Барабан затих.
Урешті-решт хтось підвівся і зник усередині заїзду за пацьорковою заслоною, а ми далі чекали. Спеку було все важче витримувати. Бенкей влігся на шию коня й погладив його збоку, шепочучи щось йому на вухо.
Ми чекали.
— Н’ямбе Н’Ґома поговорить із двома з вас, — озвався нарешті поланець, дивлячись на нас з-за стіни. — Можете завести коней у сад.
І так ми з Брусом пройшли через брязкотливу заслону з пацьорків у темряву заїзду.
Усередині було прохолодно, в повітрі кружляли клуби диму з важким запахом, а все приміщення наповнювали вишиті подушки. Здоровезний кебіриєць, одягнений у просторе біле вбрання лежав на боці, пихкаючи люлькою. На низькому столику перед ним стояли срібні піали, інкрустований тигель із паруючим відваром і коштовний глечик з пальмовим вином. Навколо лежали дівчата, одягнені лише в прикраси, що делікатно поблискували в пітьмі.
Ми мовчки спинилися.
— До мене вчора дійшли чутки, — ліниво озвався Н’Ґома. Його мідне обличчя злегка сяяло, як справжній метал. — Чутки про далекого родича, про якого я думав, що він давно помер. А все ж він живий і нагадав про себе. Дядечко Тигр... Я сподівався, що більше про нього не почую.
— Можливо зараз ти чуєш востаннє, — сказав Брус. — Тебе б тут не було, якби не цей дядечко. Не було б ні подушок, ні дівчат. Не було б перснів на пальцях, н’ямбе Н’Ґомо.