Ми з’їхали зі шляху, віз, погойдуючись, рухався між деревами, а мій шлунок ніби зав’язався у вузол.
— Чекай! — процідив Брус. — Зараз полегшає.
Коли ми опинились у відносній безпеці, він кинув мені з воза шкіряного бурдюка з водою з домішком оцту. Я відпив і раптом виблював на землю, задихаючись у болісних спазмах, від яких сльози цівками текли по обличчю. Після всього, що сталося, я був такий слабкий, що мусив сісти.
— Звична річ, — заспокійливо мовив мій підданий. — Ти звикнеш до крові і смерті, але на це потрібен час. Колись це відболить, але тоді в тобі щось помре. Частинка серця перетвориться на камінь.
Позбувшись тіл, ми оглянули вміст воза. Знайшли малий вузлик із речами адепта, кіш із їжею — переважно з коржиками з дурри й цибулі, сушені медові сливи, воду й скриню з шатами жерця.
Жодного м’яса, жодного пряного пива чи пальмового вина. Навіть шматка сиру.
— Не подобається мені це, — раптом озвався я. — Може, від початку бунту й минуло трохи часу, але досі не стало безпечно. Ми самі не так далеко звідси натрапили на мародерів. Чому цей жрець подорожує на самоті, неначе це якась прогулянка? Хіба вони не звикли переміщатися з ескортом? Навіть якщо йому не надали військових, чому цих адептів було не восьмеро і з міцними ціпками?
Брус стояв навколішки на землі, оглядаючи шати жерця, але завмер і підвів на мене здивований погляд.
— Давай ретельно оглянемо віз, — промовив він. — Не знаю, чому так. Може, він був із цієї Вежі, яка тут, в Аширдимі? І їхав кудись неподалік.
— Тоді навіщо йому запаси води та їжа? — не вгавав я. Сам не знаю, чи через інстинкти, через підозріливість, чи тому, що я страшенно не хотів одягати вбрання щойно убитого хлопця. Жерця вдавати я теж не хотів. — Здається, його шати надто гарні. Знаю, що їм тут не найгірше жилося, але навіть імператорські чиновники з такої діри, як Аширдим, не могли б собі дозволити щодня вбиратися у шовк. Поглянь на цю різьблену ложку з черепахового панцира, на миску чи скриню для письмового приладдя. Таких речей не посоромився б і Будинок Цинобри. Мої були набагато скромнішими. Це не звичайний жрець. І я тим більше не розумію, чому він подорожував на самоті.
— У нас немає виходу, — сказав Брус. — Ми маємо перебратися через міст. Коли зможемо, сховаємо віз та їхні речі. Тільки б перебратися. Їхатимемо швидко. Треба тільки вигадати легенду.
— Яку легенду, ситаре Тендзине?
— Майстерну брехню. Казочку, яку треба розповідати замість правди, якщо нас хтось зупинить. Часу вигадувати не буде. Завжди в таких ситуаціях треба заздалегідь приготувати легенду й вивчити її напам’ять. Ти маєш знати, хто ти, що робиш і чому. Завжди. Навіть якщо думаєш, що тебе ніхто ні про що не питатиме, тобі потрібна легенда.
Ми ще раз обшукали вузлики і скрині, та й сам віз також. Брус окинув його оком з відстані кількох кроків, заглянув під колеса, обмацав упряж. Смикнув хомут. Нічого.
Ми також простукали кузов воза.
Я знову проглянув стос речей обох подорожніх, шукаючи хоча би паспортів. Це були невеличкі дерев’яні таблички з випаленим іменем і прізвищем і з печаткою імператорського чиновника. За часів правління мого батька вони були потрібні лише тоді, коли необхідно було довести своє прізвище. Зазвичай у канцелярії чи в суді. Однак раніше, відповідно до Кодексу Землі, кожен мусив постійно носити таку дощечку, прикріпивши її ремінцем до зап’ястка чи повісивши на шию. Подорожувати отак просто також не можна було. На кожну подорож видавали спеціальний дозвіл. Я не знав, чи зараз такий же порядок. Чи Іфрія повернула всі старі звичаї і чи вже встигла їх запровадити. Я не знав і про те, чи це стосується жерців. Тому мені не подобалося, що ми маємо їх вдавати. Нам було замало відомо.
— Ми ж не будемо проводити обряди, — кинув Брус. — Йдеться лише про міст.
— Ти сам сказав, що нам потрібна легенда, — заперечив я. — Як ти збираєшся її вигадувати, якщо ми навіть не знаємо, як їх звали?
— Їх звали по-амітрайськи. Нижчим кастам за часів Кодексу не можна було мати прізвищ, лише імена. Але жерці — поза кастами. Як просвітлені вони мають вищість. Ми використаємо амітрайські прізвища, наприклад, Чугай Текедей і Гаршил Акердим. Я колись знав їх, і вони точно мертві.
— Навіщо забороняти прізвища? Адже так тільки шириться хаос?
— Бо вони пов’язують людей із їхніми предками й родинами. А родини мають зникнути. Родина — це зло, прізвище також. Це все лише підживлює людський егоїзм. Маючи сім’ю, ти дбатимеш про неї більше, ніж про інших, але ж це Матір вустами жерців вирішує, хто важливіший, а ким треба пожертвувати. Усі діти належать усім жінкам і Підземній, а людина як така не має значення. Значення мають спільноти: будинки, селища і так далі. Людина отримувала прізвисько, яке помирало разом із нею. Усе має стати єдиним, пам’ятай. Люди також. Зрештою, вони не мусять їх контролювати, тільки наглядати. Люди мають працювати, воювати за Підземну Матір і вшановувати її. Якщо у тебе є отара ковець, ти не наділятимеш кожну з них іменем. Ти наглядатимеш за всією отарою. Вистачить їх лічити. Ім’я потрібне коню, псу чи леопарду. А тут таких немає. Є тільки квівці. Ти надто багато думаєш, Арджуче. Думати про різні речі — це добре, коли ти в безпечному місці й сидиш біля вогню з кухлем відвару. Зараз це тільки тебе налякає. Я не знаю, чому жрець їхав сам. Може, тут безпечніше, ніж ми думаємо. Може, у нього була якась місія і тому він хотів прошмигнути непоміченим, не привертати уваги. А може, він був дурнем. Наша мета — перебратися через міст, це водночас так мало — і так багато. Решта — деталі. Нам треба сховати свої речі. Коли ми від’їдемо достатньо далеко, жрець і його адепт зникнуть, а шлях продовжать двоє сіндарів, що повертаються у Камірсар.
— А легенда?
— Зараз щось придумаємо... — Брус тяжко зітхнув, залізаючи на воза й обмацуючи козли. Він за щось потягнув, і раптом почувся тихий тріск.
— Я так і знав! — тріумфуючи, вигукнув він.
— Що це?
— Сховок. Не відкривався ні вгору, ні вниз, ні вперед. Сидіння як сидіння. Але відкрився назад.
— І що там, ситаре Тендзине?
— Краще сам подивися, Арджуку.
Усередині дерев’яних козел лежав червоний плащ із каптуром і мата для спання.
Я не розумів, що саме Брус хоче мені показати, поки не зрозумів, що у плащ загорнуто щось важке і бокате.
Ми вийняли згорток, обережно його розкрили й побачили невелику залізну скриньку. До випуклого віка був прикріплений кований символ червоного кольору й дивакуватої форми. Ремінь, помальований посередині трьома короткими лініями, з кожного боку закінчувався заокругленими гачками. На додачу скриньку старанно обмотали товстим червоним мотузком із шовку, а всі бездоганно зав’язані вузли запечатали воском, на якому відтиснули схожий знак.
— Відкриємо?
— Нізащо, — рішуче відказав Брус. — Ось і наша легенда. Це посилка, дуже термінова посилка. Готовий закластися, Арджуче, що за пів дня до нас цим шляхом проїхав великий кований дорожній віз, справжній дім на шести колесах, запряжений вісьмома великими онаграми, його супроводжував щонайменше гон кінних лучників із корогвами храму Підземної Матері на спинах і двадцять адептів.
— А що було всередині?
— Кілька жерців, може, ще адептки чи адепти для товариства, коші з їжею, прянощі, віяла й мусліни. І така ж скринька, наповнена піском. Справжня посилка тут.
Я роздратовано пирхнув.
— Ти мав вигадати легенду для варти на мосту, а не для мене. Може, там запас забороненого пальмового вина?
Він похитав головою.
— Я знаю, що так іноді роблять, коли хочуть щось переправити в неспокійні часи. Навіть дуже важливих людей так переправляють. Збройний конвой привертає увагу, а принцеса в цей час подорожує, одягнена селянкою. Я не знаю, чи так було цього разу. Але я знаю, що це цілком можливо, і ми будемо поводитися так, ніби саме це й відбулося. Цей символ може бути важливим. Що він тобі нагадує?
Я стенув плечима.
— Нічого. Може, колючу гілку? Якесь чудне ковальське приладдя? Дивний гребінь?
— А якби він міг рухатись і витися?