— Це вже позаду, — відказав Н’Ґома. — Завтра уже не було б нікого, хто міг би почути ці вітання. Ми повертаємося на батьківщину. У Кебір. Н’Бені вже поїхав. Кінець. Більше не буде справ із дядечком Тигром.
— Що з тобою коїться, н’ямбе Н’Ґомо? — запитав Брус. — Ти хочеш піти, коли ще стоїть Нагільґил? Коли на Зовнішньому Колі мірку золота купують за мірку дурри? Я тебе не впізнаю.
— І нічого дивного, раз ти мене зовсім не знаєш, родичу Тигра. Навіщо золото тому, у кого в черепі стирчать цвяхи? У мене вуха довші, ніж у інших. Я чую, що ночами кажуть ваші барабани. Я слухаю пісню про бінлік пустельної піхоти й два бінгони кінноти на ридванах, які їдуть сюди з Саураґара. Не може бути осади там, де Кодекс Землі не простягається далі, ніж за головний майдан. Архіматрона хоче вийти зі своєї вежі. Горлоріз втратив терпець. Він не хоче правити одним майданом. Не буде ніякого переселення народів до Ярмаканди. Дорога буде перекрита. Людей поділять і відправлять туди, де вони потрібні Праматері. Деяких — прямо до її святого лона чи в печеру під вежею. Решту — до сакральних робіт на полях. Усе стане єдиним. Як гадаєш, чи ті, хто чекають на диво в наметах навколо міста, про це не знають? Багато хто вже не купує провіанту, води й бактріанів, бо знає, що не встигне. Ридвани швидкі, а їхні серпи не знають жалю. Люди вже купують лише амбрію, до того ж, найміцнішу. Уже заправляють у люльки не бакхун, а чорну живицю снів. Уже злягаються на вулицях, немов оскаженілі тварини в період тічки. Вони знають. Тільки бояться зізнатися. Хочуть ще трохи пожити, перш ніж усе спливе кров’ю і стане єдиним. Я вже мав їхати. Провів тут останню ніч, прощаючись зі своїми дівчатами. Я дав їм свободу, що вже там. Праматір і так їх визволить. Вона всіх визволяє. Знаєш, скільки з них пішло? Жодної. Але багато з них сьогодні вночі випило мертвецької води. Вони йдуть у ніч. І не хочуть прокидатися. Я також іду, тільки вип’ю останній ковток пальмового вина, докурю люльку і проковтну цей відвар. Якби ти прибув, як сонце видно на три пальці, мене би вже не було. Я прощаюся з Амітраєм. Останній раз погляну, і мене поглине пустеля, так само, як колись виплюнула. Мені шкода. Я покинув мій чудовий дім і сад, тут навколо мене засинають мої дівчата. Шкода. Це були чудові роки. Я зібрав стільки прекрасних речей, а тепер вони всі перетворюються на брудну сіль. Олімвенґу усурі. Знаєш, що? Дядечка Тигра мені також шкода. Я виконаю його останнє прохання.
— Страшенно багато слів, — мовив Брус. — Тобі доведеться знову призвичаїтися до кебірийської стриманості. Дядечко Тигр просить тебе прийняти шістьох людей і помандрувати з ними дорогою солі до країни людей-ведмедів. Туди, де ходили твої каравани.
— Як на людину на ложі смерті, дядько Тигр має чутливий слух. Я говорив, що повертаюся додому. І я з Ґомбани. Там говорять багато й гарно.
— Дядькові Тигру відомо, який ти розумний. Навіщо комусь у Кебірі стільки солі? Кожен знає, що ти продав геть усе. Південним шляхом, який невдовзі зорають ридвани «Зміїних», ти б теж не пішов. Люди-ведмеді заплатять тобі за сіль і шкіру кам’яних волів більше, ніби вартість усього цього майна. Ти збираєшся їхати за Ерг Окраїни Світу. Ти — найкращий підкорювач пустелі з усіх колись сущих. Я знаю, що ти маєш звідси власний шлях на південь. Далеко від ридванів. Там, куди ніхто не потикається. Тож візьми з собою на шістьох воїнів більше. Адже твоїх племінників не вистачить для захисту, а поза пустелю ніхто, окрім них, не захоче піти. Тільки ми. Знаєш, скільки за спокійніших часів взяла б шістка справжніх вивідників? А так можеш нас мати задарма.
— Ви вмієте їздити на орніпантах? Витримаєте спеку, що плавить каміння? Якщо так, то згода. Але рушаємо зараз. Щойно я доп’ю останню краплю вина, обійму останню наложницю й зроню останню сльозу. Почекайте в саду. Дайте мені попрощатися з Амітраєм.
Розділ 9.
Дім вогню.
Це не була ретельна й послідовна облога. Радше різновид блокади на виснаження. То тут, то там навколо озера палали багаття і стояли намети, невеликі загони Людей Зміїв з’являлися і зникали, лісами снували краби. Одні йшли, прибували інші. Йшлося радше про те, щоб Люди Вогню, які сховалися за валами своєї головної осади, не могли вільно рухатися околицями, випасати худобу чи полювати. Коли їм уривався терпець і вони висувалися більшими силами за мури своєї садиби, Змії розбігалися, зникали, розчинялись у пущі. До бою ставали лише тоді, коли з-за брами Дому Вогню виходило менш ніж двадцятеро озброєних воїнів водночас.
У той же час вони не атакували земельно-дерев’яних частоколів Дому Вогню, не допускали штурмів. На щодень тільки зрідка обстрілювали дворище, смалячи з безпечної відстані в небо так, щоби стріли падали по той бік палісади. Часом аркбалісти, що стояли то тут, то там, плювали в поселення валунами чи начиненими металом дрючками. У відповідь требушети Людей Вогню з гуркотом метали в бік Зміїних таборів дзбани драконячої олії, на скелястому березі озера і перед стіною лісу розбризкувалось рідке полум’я, пожежа гуділа якийсь час і залишала після себе чорну пляму згарища. За кілька десятків кроків від валів твердиню оточував цілий перстень таких нерівних плям.
Великих втрат однак із жодного боку не було.
Ночами лунало понуре завивання закутих у сегментарну бляху крабів чи дика какофонія музикантів.
Поки по лісах вдавалося ловити полонених, їх тягнули на берег озера, щоб роздягнути й перерізати горло у сяйві великих вогнищ, а їхніми серцями годувати святих змій. Після таких вистав обстріл міг тривати і пів ночі, розлючені Люди Вогню здійснювали тоді кілька диких штурмів, хоч і без особливих наслідків. Змії завчасно відступали в пущу і угору ріки, щоб на ранок повернутися знову.
Вони робили те, чого навчив їх Великий Аакен. Сіяли страх і терор. Вони були Зміями. Решта ж світу — харчем для Зміїв.
Але тієї ночі все змінилося.
Хтось пішов у ліс по хмиз і не повернувся.
Ті, хто чекали на нього в таборі, почули тільки несамовитий крик. Двоє вояків, що сиділи найближче, вихопили мечі й погнали у стьобану вітром і мокру від мряки темінь. У глибині душі вони були раді, що щось відбувається.
Ніхто їх більше не бачив.
Тільки через пару хвилин біля самого вогнища впали дві відрубані голови.
Цього разу в пущу кинулося кільканадцять Зміїв, пильнуючи один одного, перегукуючись у темряві та підсвічуючи собі смолоскипами. Вони не знайшли нікого і нічого, навіть тіл своїх товаришів. Обійшли всю територію навколо табору, тримаючись разом, простромлюючи списами кущі і заглядаючи за кожен вивертень.
Нічого.
Невдовзі в іншому таборі, на відстані двадцяти кроків, пролунав страхітливий вереск. Стріли випурхнули з темряви й поцілили в кількох осіб, що сиділи біля вогню. Старий жрець із пробитим горлом упав обличчям у розжарене вугілля, потім дівчина, яка сиділа поруч і якій із темряви поцілили прямо в око, відтак іще троє інших.
Знову запалили смолоскипи, знову ціла група обійшла ліс, кущі й берег навколо таборів, і знову безрезультатно.
Окрім того, що знову хтось зник.