Після наступної атаки залишився один свідок. Схвильований чоловік без шолома та зброї упав у коло світла іншого вогнища і присягався, що пуща ожила і на його очах убила трьох людей. Він говорив про пару очей, які несподівано засвітилися в гущі листя, і про воїнів, які падали один за одним, вибухаючи фонтанами спіненої крові, не встигнувши навіть підняти мечі, про свист сталі, якої не видно. Він марив, що пущею прокотився вітер, що перетворив листя на леза. Що Великий Аакен уже не єдиний, хто заволодів піснями богів.
Страх поступово поселився уздовж усього персня облоги. У великі багаття докинули дров, запалили всі смолоскипи.
Дика пісня музик стихла.
Запала тиша, яку порушував лише плюскіт води в озері та крик дрімлюг. Лучники безпорадно вдивлялися в морок, водячи зброєю за спадаючим листям, рухливим гіллям і напинаючи тятиву на кожен шерех. Кілька разів стріли з виском посипалися кудись у темінь, але без жодного результату.
Ніхто не квапився йти в ліс перевіряти, чи щось було підстрелено.
Молодий вояк пішов підмінити вартового, що стояв на березі. Але тієї ночі стражник не стежив за віддаленою садибою. Він стояв, судомно стиснувши меч у руці, з напруженим виразом на обличчі, і вдивлявся в гущавину лісу, увесь час спиною до озера.
Хлопець погукав його здалеку — безрезультатно. Лише підійшовши впритул і освітивши вартового смолоскипом, він налякано скрикнув, бо побачив, що в того поперек шиї, як другі чорні вуста, зяє шпарина. Він шарпнув стражника за плече і, коли вояк повалився в його обійми всім тягарем, виявилося, що стояв він завдяки спису, всадженому між лопатки і встромленому древком у мокрий пісок пляжу.
Пізніше молодий воїн розповідав, що бачив потвору — монстра з людськими формами, тільки от він постав із землі і був порослий листям та гілками. Істота не мала рис обличчя, здавалася лялькою, зліпленою з багна, було видно лише пару блискучих очей. Вона якусь мить дивилася на молодого Змія, а потім обернулася і зникла посеред ночі.
Просто розчинилася в темряві.
Вартові помітили гостя, коли він з’явився на пляжі — темна постать ішла твердим кроком уздовж озера.
Спочатку в нього кинули смолоскипи, які впали за пару метрів від його ніг. Ніхто не впізнав чоловіка, але було принаймні видно, що він іде сам.
Потім, коли він уже підходив до хвіртки, підпалили мазницю і підняли її над валом на довгому журавлі. Миготливий пломінь палаючого скипидару і смоли утворив круг блідого світла під брамою.
Коли він вступив у цей круг, біля його ніг у пісок шугнула перша застережна стріла.
Меч вислизнув із його долоні радше недбало, як зайва й непотрібна річ, і впав на змішаний зі щебенем мокрий пісок. Прибулий поволі потягнувся під пахву по довгий вигадливий ніж, кинув його біля меча, а потім широко розпростер руки, показуючи долоні в дрижкому сяйві мазниці, і звів обличчя до Людей Вогню, що стояли над брамою. Його очі були примружені, а повіки ледь тремтіли. Вони також побачили, що все його тіло, лице й одяг вкриті кіптявою, кров’ю і висохлим багном, а перехрещений на грудях ремінь притримує гілляччя, яким він обмотаний.
Вони мовчали.
І він мовчав, стоячи з розпростертими руками під миготливим блідим пломенем мазниці.
Десь усередині поселення розляглося люте іржання і кувікання коня, потім грюкіт, ніби скакун намагався розтрощити стійло.
Далеко, на іншому березі озера страшенно гримнуло, аж ті, хто стояли на частоколі, рефлекторно присіли. На спусковому механізмі перевернутої у протилежний бік катапульти догорів шнур і спис шугонув прямо в купу бочок і сулій з відвойованою драконячою олією. У темряві раптово розквітнув помаранчевий пломенистий гриб, що розлився берегом плямою гучного вогню. Розмалював дзеркало озера і берег мерехтливим блиском. Віддалік пролунав розпачливий крик сотень горлянок. У пітьмі з’явилося кілька постатей, що перетворились на гоюменисті ляльки, дико шарпались і гнали до озера.
— Ніт’їсефні! — верескнув хтось високо на палісаді. Чоловік із лисою татуйованою головою сперся на балки частоколу і крикнув удруге.
— Ульф! Ульф Ніт’їсефні! — горлав Ґрюнф Колюче Серце. — Ульф! Який це син кози вистрілив йому під ноги?! Ульф! Ульф!
Коли він летів униз дерев’яними сходами, його кроки тонули в скандуванні імені й гупанні сокир об окуття щитів, що здіймалось уздовж усього частоколу.
— УЛЬФ! УЛЬФ! УЛЬФ!
Однак Драккайнен цього не чув, бо вже лежав обличчям у мокрому гравії, розкинувши руки, геть нерухомий.
Я розплющую очі і впираюся поглядом прямо у стелю. Балки зі струганої деревини на стелі перетинають леги. Я лежу навзнак на широкому ложі, вкритий чистим лляним простирадлом, у світлому приміщенні і не знаю, де я.
Останнє, що я пам’ятаю — як спускався схилом у напрямку поселення Ґрунальді, захопленого Зміями.
Я сидів, курив люльку під деревом, а потім побачив, що відбувається навколо дерев’яного двору. На цьому все.
Не знаю, що було далі.
Амнезія?
Приміщення майже порожнє, просторе. Світло проникає крізь малі віконця, викладені круглими скляними камінцями.
У мене паморочиться в голові, за хвильку вона вибухне болем. Важкий, схожий на похмілля, він уже причаївся за повіками і десь під потилицею.
Обережно рухаю по черзі кожним м’язом, від пальців на ногах до м’язів обличчя. Здається, я не поранений і не зв’язаний. Пробігаюся язиком по зубах, але всі ніби на місці.
Я нічого не пам’ятаю. Судячи з коштовних вікон, швидше за все, це не поселення нещасного Ґрунальді. Ідіотська думка, що мене турботливо прихистили Змії, радше не матиме підтвердження.
Якусь мить я залишаюся нерухомим, але нарешті дозволяю собі ретельно обдивитися кімнатку. Все ж таки, я сам.
Відкидаю простирадло і обережно сідаю на ліжку.
Я голий.
І в певному сенсі помитий. Мене чимось витерли — можливо, вологими шматинами, але бруд в’ївся в папілярні лінії, поселився у шкірі, де-не-де, наприклад, під пахвами, на боках і карку залишилася брунатно-зелена шкорупа. Натомість у інших місцях я вимитий із надзвичайною ретельністю.
Бруд нагадує рештки камуфляжу. Старанно виготовленого з глини, рослинного соку, сажі з жиром і, ймовірно, крові. Здається, там навіть були якісь повздовжні візерунки. Камуфляж був зроблений старанно і вдумливо. Мені треба було розтерти відповідні листочки, вичавити з них сік, замісити пасту з жиру і глини, потім точно нанести на все тіло маскувальні візерунки. Це не робиться швидко, але нічого такого я не пам’ятаю.
Узагалі нічого не пам’ятаю.
Сідаю на різьблене ложе і бачу, що під стіною лежить моє сідло, мої сакви й клунки, а поруч — лук, ніж і меч, які були при мені.
Я пожував ягоди. Пригадую терпкий пінистий смак, що вдаряє в ніздрі й мозок, ніби вибух феєрверків.
І запах матіоли.
Коли я встаю, у мене знову паморочиться в голові, я слабкий, як дитина.
До речей я повзу накарячки, дрижачими пальцями розшнуровую застібки, виймаю флягу, чашку, потім аптечку у формі шкіряних розкладних саков.
Ок, я міг кудись лізти в нестямі, накачаний магією і непритомний. Але чавити в чомусь листя, готувати камуфляж? Не загубити нічого, навіть меча і ножа?
Кидаю в чашку дві пігулки регенераційного комплексу, в кімнаті немає води, а фляга порожня. Однак поруч із ліжком стоїть глиняний глек, прикритий застромленим усередину окутим рогом. Пиво. Хтось турботливий подбав про моє пробудження. Це добродушне переконання, що прокинувшись, людина передовсім має собі хильнути пива, наводить на думку про Людей Вогню. Я розчиняю пігулки в пиві, запах цитрусових відразливо змішується з важким козлиним смородом мусту. У мене трясуться руки.
На тілі в мене немає великих ран, але все ж я бачу кілька шрамів, яких не бачив раніше. Незліченні дрібні ранки, шрами і подряпини запалені, але зараження бути не повинно.
Десь на споді цього похмільного шоку мені щось муляє. Щось схоже на забутий кошмар.
Я надпиваю цей дивний на смак тонік і раптом бачу, що одна з ран на руці, довгуватий хвилястий струп, починає рухатись. У мене на очах він лопається, зсередини з’являється мала витка сколопендра кольору свіжої крові.