З іншої рани визирає опариш. Виповзає пульсуючими рухами з мого тіла і спадає на підлогу. Потім ще один і ще.
Я починаю кричати й істерично обтрушуватись, хробаки з’являються з мене один за одним, спадають на дошки і розповзаються по кімнаті.
Крик переходить у спазматичний кашель, я падаю на коліна і звиваюся у судомах, блюю каскадом якихось білих круглих плодів розміром із м’ячик для гольфу. А потім бачу, що це очі.
Людські очі, які дивляться на мене осудливо.
Я дивлюся на свої долоні: вони всі вкриті липкою гарячою кров’ю і парують залізистим смородом сирого м’яса.
Очі на підлозі починають дригатися, а потім раптом із них викльовуються чорні тоненькі ніжки, уподібнюючи їх до павуків.
Я відповзаю аж під стіну, тремтячи від жаху, і намагаюся пригадати, чи є в моїх паках що-небудь від шизофренії. Однак я на Мідґаарді, тут будь-яке божевілля може втілитися і стати реальним.
Я контролюю дихання.
Ігнорую тремтячі ноги, руки, що парують від свіжої крові, очі, що повзуть до мене з шурхотом ніжок по дерев’яній підлозі, хробаків, які вигризли собі шлях ізсередини мого тіла і звиваються тепер то тут, то там.
Я дихаю.
І повертаю контроль над ситуацією. Силоміць. Усупереч фактам. Ніби об’їжджаю розшалілого коня.
Дихаю. Втягую повітря через ніс, випускаю ротом. Тру скроні, даю собі кілька ляпасів.
— Perkele кикка... niitty... — шепочу несвідомо. Очі повзуть до мене по підлозі, я чую шкрябання чорних хітинових кінцівок. Шепіт переходить у крик.
Шкрябання припиняється.
Я розплющую очі.
Немає павукоочей, немає червів чи плям крові. На підлозі повиростали квіти. Спрощені, синтетичні, трохи ніби створені кондитером муляжі з безе чи крему. Якби морозяна папороть на шибках стала об’ємною, вона виглядала б саме так.
Квіти сублімують у пару — мерехтливу, немов мікроскопічний діамантовий пил, що розсіюється в повітрі.
У мене на руках уже немає крові, тільки на підлозі сичить пляма регенеративного напою з пивом.
Якийсь час я сиджу на ліжку, а тоді знаходжу в речах свіжу пачку «Half and Half» і набиваю люльку.
Чекаю, поки руки перестануть тремтіти.
А тоді виймаю з паки свіжий одяг.
Маленькі, напівкруглі дерев’яні двері зі скрипом піддаються і випускають мене на вузькі сходи.
Унизу, де починаються сходи, на прикритій шкірою скрині напівлежить великий чоловік із лисою головою. Попри те, що я спускаюсь якомога тихіше, він прокидається і зривається на рівні ноги.
Розмальоване витатуйованими спіралями лице, що раптом роз’ясняється широкою вовчою усмішкою, здається майже гарним.
— Ти живий! — кричить низьким басом Ґрюнф Колюче Серце.
Одна велика лапа стискає моє передпліччя, як лещата, друга обіймає за шию. Я відповідаю тим самим жестом, на мить ми торкаємося лобами.
— Живий! — горлає Ґрюнф кудись углиб будинку. — Живий! Ульф живий!
— Як довго я спав? — у мене такий голос, ніби горло мені відполірували наждачним папером. Я чую біганину і перегуки.
— Це третій день, — відповідає Ґрюнф. — Ми чергували позмінно! Боялися! Під дверима було видно світло, яке потім згасло, було чути іржання коней і вовче виття. Коли Атлейф зазирнув усередину, на нього напали кажани! Як він давав драла! Скальд уже почав наспівувати пісню про стирсмана, якого у власному домі лякають кажани! Кров лилася під дверима, а потім зникла. Уже й за жерцем послали. Але ти живий!
— Отруївся ягодами, — кажу. — Де тут лазня?
— Коли я тебе приніс, — розповідає стерновий, — і ми перевірили, чи ти дихаєш, то баби ледь не побилися, котра тебе обмиватиме. Зрештою закрилися з тобою в лазні втрьох.
— При нагоді покажеш мені, які саме, — ціджу я. — Треба буде це повторити, бо я нічого не пам’ятаю.
Вогнища в лазні ще гарячі, є й кілька казанів із окропом.
Спершу я хлюпаю воду на каміння й сиджу в клубах гарячої пари, шмагаючи шкіру гіллям, потім занурююсь у цебро з крижаною водою, далі додаю трохи теплої й приймаю звичайну ванну. Це триває з годину, але я вперше за багато місяців нарешті чистий.
Після парної й купання я почуваюся краще, хоча мені досі паморочиться в голові і я слабкий, як немовля.
Дівчина чекає мене перед лазнею. Молода, зі смаглявим обличчям і темно-фіолетовим волоссям, зібраним у кінський хвіст. У неї повні вуста, випуклий ніс і вологі, сарнячі очі під виразними бровами.
— Ґрунальді казав, що спершу ти спатимеш, потім митимешся, а потім їстимеш. Говорив, що тобі не можна заважати. Навіть Атлейф чекає. Ти, мабуть, хтось значний. Стіл накрили, як на Повернення Сонця, і чекають. Уже два дні так чекають.
— Ґрунальді?! — перебиваю я, хапаючи дівчину за плечі. — Ти сказала: Ґрунальді? Він живий?!
— Ясно, що живий. Прибув сюди зі своїми на зиму, як і багато інших. Узяли дітей, запаси, стада, коней і човни. Ми нічого не залишимо Зміям, а навесні їх поб’ємо. Відтіснимо знову в ті їхні гори.
— Чекай... — ослаблий від полегшення я сідаю на якусь скриню. — Тобто... Ґрунальді не вбили... ті Змії...
Вона дивиться на мене турботливо, ледь схиливши голову.
— Де стайні?!
— Стайні... — повторила вона. — Ґрунальді теж казав, що так буде. Що спочатку ти побіжиш вітатися зі своїм конем. Кажуть, ти з ним говориш... Але ж ти дивний. Шкода. Такий великий мужик, а схоже, що з головою в тебе щось не так. Черговий дивак. Що за часи...
Мої нерви не в найкращому стані, бо я весь час відчуваю зворушення. Спершу в стайні, пригортаючись головою до чола Ядрана, що несамовито ірже. Я чую в резонаторі ці його дурниці: «Ядран чекав, Ядран сумував, Ядран уже не відпустить Вуко, Ядран був сам... Тепер Ядран і Вуко разом, разом», гладжу його по шиї і відчуваю, що гарячі сльози стікають по моєму обличчю. На щастя, ніхто цього не бачить. Тут тільки душний запах стайні, хрускіт соломи під копитами і напівтемрява.
Так, я прив’язуюсь до тварин. До людей теж прив’язуюсь. Але зазвичай мене важко зворушити. Хіба що я не зовсім в порядку.
Побачивши Людей Вогню, які чекають на мене за довгим столом, я стискаю щелепи: мені вдається зберегти холодну кров. Я лиш потискаю все нові біцепси й шиї, ми торкаємося чолами, хтось кричить, розливаючи вино у підставлені роги, жінки хихотять і показують на мене одна одній пальцями.
На секунду я не витримую. До мене підводять кульгавого семирічку в шкіряній шапочці і з серйозним обличчям. Це Тарфі. Син Ґрунальді, який не став крабом. Тарфі стискає моє передпліччя і безрезультатно намагається дотягнутися до карку.
— Ти врятував мене, — каже. — Я цього не забуду, Ніт’їсефні.
Звучить це так, ніби він уже командує чотирма вовчими кораблями.
— Це честь, — відповідаю. — Пам’ятай, поки сам не станеш стирсманом.
Я стискаю щелепи і якось справляюся. Вдається не розплакатися.
Самого Ґрунальді поки немає, хтось каже, що вранці він пішов на розвідку з кількома своїми людьми.
Однак відповідно до передбачень Останнього Слова, я вмираю з голоду і зараз маю твердий намір їсти. Довгий стіл, що тягнеться до оздобного стільця, на якому сидить молодий Атлейф, — це справжнісінький показ кулінарного мистецтва.
Це найрозкішніше накритий стіл, який я тут бачив. Копчена риба, печена дичина і птиця, великі, почорнілі від копчення шматки шинки, ковбаси, квашені овочі, жовті калачі, самого лише сиру три види.
Я рву зубами хліб, розламую навпіл печеного птаха, хрумчу цибулею.
А потім раптом пригадую схожий стіл і хоровий крик наляканих людей. Це ніби зблиск. Ніби спалах.
Я бачу молодого вояка Змія із білим, немов папір, забризканим кров’ю обличчям, якого я кидаю на заставлений стіл між таці й срібні глеки, він суне столом на спині, розкидаючи олов’яний посуд, я бачу закривавлене лезо, що як батіг шмагає викривлені криком лиця жінок і чоловіків, бачу кров, що розбризкується по стінах.
На долю секунди я застигаю з повним ротом м’яса і надкушеним стегенцем у руці.