Зблиск гасне, залишається тільки спогад зали, заповненої панічним вереском, простягнених до мене безпорадних закривавлених рук.
Спогад, якого я не знаю, але відчуваю, що він справжній.
І страшний.
Шок минає, якось я приходжу до тями. Мені вдається прополоскати зсудомлене горло холодним пивом, клубок їжі, що наростає в моєму роті, виходить нарешті пропхати у шлунок.
Від мене вимагають розповіді. Нудять, просять, зрештою скандують.
Тож я розповідаю. Про Дерево, про мандрівку через гори, про долину драконів, про Пісенника на ім’я Бондсвіф Обидва Ведмеді, що живе в серці гори. Про спалені поселення. Про урочища. А особливо про біснуватого Пісенника Аакена, який планує захопити світ. Який збирає сіль, м’ясо, пісні богів і підданих. Про каравани сліпців і примар, що тягнуться до його оселі. Історія починається, як пригода, тож вони реагують бурхливо, як глядачі на кіносеансі десь у Мадрасі. На диво бурхливо. Сміються, вигукують, хапаються за зброю, зойкають від жаху чи налякано кричать.
Довговолосий блондин, який сидить збоку на підвищеному табуреті, намагається мені акомпанувати на дивакуватій цитрі, створюючи щось на кшталт імпровізованого саундтреку. Але поступово всі замовкають. Музика грає все нерішучіше, аж зрештою я веду свою оповідь у повній тиші. Жінки похлипують, воїни бліднуть і скрегочуть зубами.
Я закінчую на тому, як дійшов до місця, де побачив садибу Ґрунальді Останнє Слово. Не знаю, що було далі. Не знаю і боюся знати.
Бо під моїми повіками дрімають картини страшної кривавої різанини.
Молодий Атлейф плескає в долоні, наказує принести більше пива і меду.
— З усього, що повідав нам Ульф, є одна річ, важлива для нас усіх. Проте ви її не помітили, хоч вона у вас перед очима, — каже він. — А річ ця така, що Ульф досі живий і сидить тут перед нами. Легко злякатись почварного Пісенника, в якого є сила перетворювати людей на дерева і який живе в замку з рухомих лез. Але погляньте: людина, яку цей Пісенник прагнув убити, все ж сидить перед нами за столом. Небагато варті ті пісні богів і сили урочища. Легко занепасти духом, думаючи про скажених Зміїв, які посунуть на нас весною. Про дітей, перетворених на залізних потвор, і про драконів, що рушать на наші землі. Але подивіться: вони вже місяць стоять навколо Дому Вогню, тим часом цей муж учора пройшов крізь їхнє кільце. Повбивав багатьох Зміїв і спалив їхні стріхи, навіть якщо сам він не знає, як це сталося. Отже, і цього Аакена, і Зміїв таки можна здолати. На все в житті є свій спосіб, як казав мій батько, Атлі. Існує багато небезпечних речей, але з будь-якою відважний муж, наділений щастям, спроможний впоратися. Ми сховалися за валами Дому Вогню не тому, що боїмося Зміїв. А тому, що кожен окремо не захистить поодиноких садиб, коли на них наскочать із усією силою. А ще тому, що ми можемо сісти посполу і цей спосіб знайти.
Атлейф здіймає до них свого срібного рога, промова дає свої плоди. Підносить їхній дух. Юнак десь розгубив свою колишню легковажність. Тепер це лідер, над яким тяжіє відповідальність за плем’я. Кремінний Кінь росте.
Знову лунає музика, хтось приносить барабани, хтось тягне волинку. Зараз ми гуляємо. Перехиляємо роги з мутнуватим пивом, рвемо зубами рум’яне м’ясо й живемо. Досі живемо. Учта триває.
Я п’ю разом із іншими, потягую пиво довгими ковтками, як воду, і намагаюсь придушити спогад, що дрімає на дні душі.
Спогад цей не стосується битви. Він стосується вбивства. Я бачу, як від мене тікають люди, чую власний лютий рев, що нагадує рев звіра. Це переслідує мене.
У коротких спалахах.
Хтось п’є до мене, сміється й підносить глек, а я раптом бачу схожий срібний дзбан у власній руці, зігнутий і забризканий кров’ю, і ним я товчу уже розбите обличчя чоловіка, що сидить за столом. Чоловіка, який не може поворухнутися, бо моя нога здушує йому горло.
Короткі спалахи, в яких я — скажений звір.
Щось на кшталт Ґренделя при дворі Беовульфа.
Мене це лякає, тож я заливаю спогад пивом. Не тому, що я зарубав якусь там кількість Зміїв. А тому, що це відбулося без моєї участі. У цих спогадах я ніби дивлюся на все звідкілясь збоку. Зведений до ролі пасивного спостерігача. У мене не було найменшого контролю над тим, що я робив.
Повертається Ґрунальді, ми падаємо в обійми один одного, і я почуваюся так, ніби зустрів родича, якого давно не бачив. Я бачу, як він щиро мені радіє, і в мене знову стає ком у горлі.
Надвечір разом із іншими я виходжу на подвір’я подивитись, як молодь танцює Танець Вогню. Двір Атлейфа — це справжній витвір теслярства, всюди здіймаються підтіння, сходи і клуатри, усе ретельно вирізьблено з дерева і оздоблено складним візерунком витких рослин. Єдиний слід облоги — це нетривкі дашки з товстих дошок, прикріплені на стовпах, що служать прикриттям, коли ходиш подвір’ям. Вони здаються помічними, бо з них досі стирчать стріли Зміїв.
Я стою, спершись об стіну в клуатрі, у товаристві глека й окутого сріблом рога, запалюю люльку. Дівчата і хлопці виходять на подвір’я двома рядами, практично голі, розмальовані чорними, червоними й жовтими зигзагами, у руках вони несуть ланцюги зі сплетеними на кінцях з канатів кулями. У юнаків з доволі очевидних причин є пов’язки, у дівчат — лише хустки, тісно зав’язані на голові. Опустивши по черзі ланцюги у глиняний дзбан, який на мить відкривають, вони стають у коло. Кінці ланцюгів починають диміти і зрештою вибухають жовтим вогнем, що порскає навсібіч. Танцівники розкручують ланцюги, полум’я співає, розмивається колами й зигзагами, а вони обвивають ним свої тіла, перестрибують через круги й вісімки вогню, що вирують у їхніх долонях.
Я слухаю барабани й флейти. Серед танцівників є та гарна сарноподібна дівчина, яка вела мене до великої зали. Я дивлюся на її оголене й розмальоване тіло, струнке, немов у газелі, оповите бухкотливим плетивом вогню, бачу, як вона гойдається і звивається. Вона сама — пломінь серед полум’я. Я чую вищання швидких ланцюгів у її долонях. Вона прекрасна. І жива. А в мене перед очима — обвуглені тіла під частоколами.
Танець Вогню.
Спалах.
«Хочеш танцювати Танець Вогню, бидло?!» — вию я і тримаю чиєсь обличчя в каміні за карк та заплетене в косички волосся. Потім відпускаю Змія і ударом по горлу відрубую пурпурову від опіків і задимлену голову, яку копняком відправляю на подвір’я.
Мені стискає горло і я не можу далі на це дивитися. Крадькома йду кудись на частокіл і глибоко вдихаю вечірнє повітря, підставляю обличчя під дрібний дощ.
— Рідко буває, щоб комусь не хотілося дивитися на Танець Вогню, — це Ґрунальді. Він спирається на стіну біля мене і подає глек. — Особливо, коли танцює сестра стирсмана. Вона гарно рухається, хоча така худа. Важко думати про бога-коваля і святий вогонь.
— Людину приковують до ланцюга зі скрученими руками, — кажу я здушеним голосом. — Ланцюг прибивають до стовпа частоколу або стовбура і обливають людину драконячою олією. Це називають Танцем Вогню. Змушують танцювати його всіх, хто не вклониться цьому їхньому Змію. У них навіть є потворні музиканти, які акомпанують цьому всьому.
Я віддаю йому глек.
— Ми вижили, — усміхається Ґрунальді. — Тому дарма ти такий насуплений. Ти став Пісенником, як мені здається. Повернувся додому. Є, що святкувати.
— Усе не так просто, — відповідаю, задираючи голову під краплі дощу. — Я зробив дещо, чого не пам’ятаю. Здається, якраз під дією пісні. Я пішов до твого дому й побачив, що там живуть Змії. Ну, то вже не живуть...
— Мало хто може похвалитися, що за нього помстилися ще за життя, друже. — Ґрунальді зворушений. — Ти так про це говориш, ніби подолати самому багатьох мужів — це якесь позорисько.
— Мужів?! — я хапаю його за плече. — Останнє Слово, я убив усіх. Мені пригадується, що я поклав їх рядочком перед брамою. Усіх убив, навіть тварин. Як би ти почувався, якби в тобі дрімало щось подібне? Пісні зробили з мене звіра. Я ж навіть не знаю, що можу зробити наступної миті!
Я знову забираю глек і п’ю все одним махом.
— Вони втікали від мене, як від монстра. Виючи й відмахуючись. Я йшов за ними і вбивав одне за одним.