— Мені вже доводилося бачити, як люди впадали в шал і через дрібніші приводи. Але я ще не бачив, щоби хтось так цим переймався. Моя порада проста. Що сталося, те сталося. Якби я так швидко сюди не забрався, то ти б мав за що мститися. Але я боявся за дітей. Інакше б потанцював на ланцюгу, як ти й описав. Серйозно, пошукай когось іншого, хто б тебе засудив за те, що їм відплатив. Якщо ж це справді тобою заволоділа пісня богів, то це ніби й не ти зробив. Ти був тільки інструментом. Тому зроби те, що робить смаркач, коли вперше мусить схопитися за меч і вбити. Напийся. Схили дівку, щоб з тобою переспала. Відчуй, хто тут помер, а хто вижив. Потім виспись. А якщо це не допоможе, то йди у храм і поговори з богами.
— Так і зроблю, — відповідаю я понуро. — Давай сюди цей глек.
Він сидів на дерев’яному балконі наріжної вежі, сплівши долоні на перехрещених балках балюстради і звісивши ноги у прірву. Дивився на озеро, сповите туманом, і дрібні сніжинки, що вирували в повітрі. Мовчав і випускав у повітря клуби пари.
— Що робиш? — запитала Цифрал, присідаючи на балюстраду.
— Vittuun, — буркнув Драккайнен. — Забирайся з моїх очей, сука.
— То навіщо ти мене покликав?! — закричала вона в сльозах. — Чого ти взагалі хочеш?! Я знайшла тобі бойовий режим, як ти й хотів! Нащо ти туди пхався? Привітатись? Кімнату зняти?
— Ти взяла контроль на себе, Цифрал. Зробила, що хотіла. Мені залишилися тільки спогади вбивства. Вбивства! Різанини! У мене не було права голосу! Ти опанувала мною!
— Ти був один, а їх чоловік двадцять! До того ж, я зовсім не взяла на себе контроль! Я знайшла щось на кшталт бойового режиму і запустила його! І все! Це я нажерлася тих ягід?! Це сиділо в тобі. Саме це ти й хотів зробити, тому не вдавай тепер незайманку, paskiainen!
— У мені?! Це я хотів повбивати жінок і дітей, собак, кіз і корів?! Хотів розкласти їх рівненько перед воротами?!
— Жінки були озброєні. А дітям ти дав утекти, — відказала вона сухо. — Тільки в одне пацюченя, яке сипало погрозами й лякало тебе Аакеном, ти штурхнув відрубану голову. Але й він вижив. Ти хіба що гулю йому набив. І припини корчити із себе святу Луцію! Може, тобі ще корону зі свічок на голову вдягнути?! Згадай їхній смітник, який ти побачив перед входом! Думаєш, вони чимось відрізнялися від решти Зміїв?! Вони живуть так, як їх вчить Аакен. Беруть, що їм подобається! Втілюють будь-яку примху, яка лиш стрільне їм у голову! Цього він їх навчив між Музичним пеклом і Садом насолод! Єдина влада, яка їм відома, — це його слово, поза ним вони роблять, що їм заманеться!
— Який ще смітник? — запитав Драккайнен невпевнено.
— Звичайний, як на сільському обійсті! Побиті горщики, відходи, непотріб, черепи, кістки і один попсутий труп із повирізаними шматками на стегнах. Не пам’ятаєш? Це тоді тебе й перемкнуло! Останнє, що ти сказав нормально, було: «Це не люди. Це тварюки!». Після цього ти вже тільки ревів. У тебе вийшло кинути мужика вагою кілограмів сто двадцять на чотири метри! Не поводься тепер, як манірні брюссельські баби! Зверни увагу, що тепер у тебе є берсеркська лють на вимогу, замість скиглити тут.
— Відвали, Цифрал, — кинув він. — Мені треба подумати.
— Kaaikenlaista laameri! Ти збираєшся так тут і сидіти? Ти вже три дні п’єш. Немає чим більше зайнятися?!
— Я змерз, — сказав він, устаючи. — Піду в лазню.
Експеримент я проводжу на кам’янистій вершині пагорба, поблизу храму, обладнаного під кузню.
Розсипаний на пласких каменях зернистий чорний порошок піддається й загорається, сичить і пашить вогнем, виділяючи клуби сивого сірчаного диму, але палає якось надто повільно. Я намагаюся ще раз пригадати пропорції. Вугілля, сірка, селітра. Може, я десь налажав із гранулюванням?
Жрець сидить віддалік навпочіпки й дивиться зі скептичним зацікавленням.
— Щоб розпалити мокре дерево, краще взяти драконячу олію, — каже. — Її ти не перевинайдеш, а це дурня. Ми вже два дні змішуємо, мелемо, змочуємо, збиваємо й сушимо, як ти хотів. А тепер воно засмерділося.
— Це треба ще раз просушити, — кажу. — Потім насиплемо порошок у залізну трубу й закриємо кулею зі свинцю. Коли загориться другий кінець, вогняний порошок виштовхне кулю далі й швидше, ніж летить найшвидша стріла. Вона проб’є будь-який щит і будь-який панцир.
Він крутить головою.
— Богам це не сподобається.
— А боги тут до чого?
— Цього немає в пісні людей. Вони не люблять, коли хтось забагато вигадує. Навіть човни ми робимо так, як велить пісня. Іноді трапляються одержимі, які хочуть робити інші човни. Швидші, більші або маневровіші. З іншими вітрилами чи більш піддатливі вітру. Такі човни одразу ж тонуть, і зовсім не тому, що погано плавають. Вони накликають прокляття на весь екіпаж, завжди потрапляють у шторм, напорюються на скелі чи льодові гори, викликають морських монстрів. Так воно вже є. А твій порошок ледь горить. І жахливо смердить.
— Бо надто волого, — пояснюю я. — Ми просушимо його і спробуємо ще раз.
Те, що пов’язано з ковальством, іде найлегше. Для людей, які перетворили опанування вогню на релігію, а ковальство — на містерію, не проблема викувати щось таке. Молодший жрець може зробити сталеву квітку із зав’язаними очима. Тож у мене є ствол, просвердлений у гранчастому блоці добротної сталі. Він не довгий — заледве заглиблення на тридцять сантиметрів, зате калібром нагадує зенітну гармату. Свинцева куля в діаметрі — як мій кулак.
Ствол прикріплений до дерев’яної основи солідними кованими затискачами. Поки що це пищаль. Гаківниця. Їй далеко до снайперської гвинтівки, яка мені найбільше потрібна. Але кожен шлях завжди починається з першого кроку.
Перше випробування проводимо потай. Єдині свідки — жерці, їх шалено цікавить усе, що пов’язано з вогнем, а ще вони хочуть знати, як використовується те, що ми в поті чола протягом кількох днів виготовляємо в їхньому храмі.
Дивляться, як я всипаю середню мірку пороху і старанно втрамбовую шомполом, потім заштовхую у ствол повстяний пиж, зрештою кулю, дбайливо загорнуту у клейтух із ганчір’я. Якісь вісім грамів пороху. Він має ефективно сягати двоста метрів. Надто точно не стрілятиме, але й так добре. Залп, скажімо, десяти таких гаківниць може змінити долю цього світу.
Вони сидять рядком у своїх шкіряних каптанах, розмальованих святими знаками, в ідіотських шкіряних шапках, схожих на конверти для документів, і дивляться на мене зацікавлено. Усі вони на зріст не вищі, ніж метр сорок. Треба буде винайти для них ще й чипси.
Я простромлюю отвір цвяхом, обережно вкладаю гаківницю між каменями і роздмухую запалювальний ґніт, що для безпеки знаходиться на довгому дрючку. Потім подумаю про кременевий замок.
— Треба заховатися за тією скелею, — пояснюю.
— Чому? — запитує головний жрець капризним тоном. — Ми ж нічого не побачимо.
— Бо якщо я зробив щось не так, то сила вогняного порошку може розірвати залізо, а його шматки просто пошаткують нас на клапті.
Не схоже, щоб це їх переконало, але вони слухняно тулять за скелю. Виглядають, ніби три напружені хом’ячки. Я присідаю біля них і простягаю дрючок із просякнутим сіркою шнуром, що тліє на його кінчику.
Як виявляється, потрапити в невеличкий отвір ґнотом на триметровій палиці набагато важче й нервозатратніше, ніж мені видавалося. Особливо під пильним оком трьох комічно серйозних карликів.
— Закрийте вуха, — кажу. — Страшенно бахне.
Однак спершу чути уїдливе сичання, з отвору стріляє хвіст лілового димового вогню, і лише потім чується гук. Приблизно такий, як від розкорковування шампанського, яке добряче струсонули.
Я бачу пломінь на кінці ствола і клуб сивого диму, потім чую виразне брязкання блях старого півпанцира, що висів на стовпчику в ролі цілі, у п’ятнадцяти кроках від нас. Близько, але це тільки демонстрація.
Куля двічі відбивається від снігу, на бляхах панцира видно виразні вм’ятини. Треба тільки трохи придивитися. Моя страшна вогняна зброя відбила шматок іржі й ледь погнула пластину.