— Я вже чув і гірше бахкання, — зауважує один із жерців.
— Може, краще було б, — каже другий підкреслено доброзичливим тоном, — кидати цими кульками? Буде тихіше, зате далі полетить. А якщо потрапити чимось таким людині в голову, то...
Він помічає мій погляд і замовкає.
— На сьогодні досить, — оголошую я, намагаючись, щоб це прозвучало вільно. — Я ще про це подумаю.
Мені потрібен план. Спосіб.
Відкрита атака відпадає. Здається, особливих шансів у магічному зіткненні у мене також немає. Тож залишається вбивати крадькома.
Я розпитую про отрути. У них є знахар, є баби, які знаються на травах для власних потреб, але почувши про отрути, всі стурбовано чухають голови. Їм відомі якісь отруйні гриби, але вже не сезон. Починається зима. Нібито можна страшенно отруїтися білими ягодами, що ростуть на болотах, але ж їх треба було збирати влітку.
Залишаються перевірені методи. Вістря, стріла, меч. Навіть чорнокнижники іноді сплять чи втрачають пильність.
Я ходжу околицями й поселенням і думаю.
Зовні спокійно. Змії відступили після моєї диверсії і впродовж кількох днів узагалі не показувались, а тепер знову тиняються з іншого боку озера, але малими групками й менш сміливо.
Підохочений моїм прикладом Ґрунальді формує штурмову групу і здійснює вночі кілька вилазок. Вони підрізають кілька горлянок, прибивають когось до дерева і знову панує спокій.
— Це єдиний спосіб, — пояснюю я. — Треба йти туди потай, дочекатися відповідного моменту й убити сучого сина. Треба вбити Ван Дікена. Без нього Змії швидко повернуться на своє місце. Зараз вони такі сильні, бо за ними стоять пісні богів.
— Як убити Пісенника? — сумнівається Атлейф. Ми сидимо утрьох у великій залі: молодий стирсман, Ґрунальді і я. — Як йому протистояти? Оточеному оскаженілими Зміями, у замку із сокир? Яка армія пробереться туди всередину? Ще й зимою?
— Не армія, — кажу ще раз. — Одна людина. Я. Непомітно, переодягнений, весь час ховаючись.
— Ти не підеш знову сам, — каже Ґрунальді вперто. — Чому ти такий дурний? Одна людина — це одна людина. Колись же треба спати, можна вивихнути ногу і очей на потилиці в тебе немає. Не стався до мужів, як до дітей, що плутатимуться в тебе під ногами. Я ж уже був із тобою на такій вилазці.
— Добре, — погоджуюсь я терпляче. — Можеш іти зі мною. Можемо взяти навіть ще двох чи трьох. Але головне тут — принцип. Жодних геройських бійок з відкритим обличчям. Жодних штурмів із криками й биттям сокирою по щиту. У цього падлюччя немає честі. Зате є сила, що дозволяє змінювати людей і вбивати на відстані. Я кажу, що його треба вбити, а не перемогти. Ножем у спину, задушити уві сні, отруїти. Не йдеться про те, щоб здобути замок, а щоб прокрастися в нього. Уночі, непомітно. Тому йти може лише кілька людей. Як вовки. Ми будемо чаїтися й ховатися. Будемо, які ті привиди. А коли видасться відповідний момент, нападемо. І зникнемо.
— Якось не надто багато в цьому честі,— Атлейф стурбований. — Якось так... малодушно? Це взагалі достойно воїна?
— Це значно небезпечніше, ніж тобі здається, — відповідаю я. — Тут ідеться про... — Мені бракує слів. Результат... Наслідок... Або в їхній мові немає таких понять, або я не можу їх згадати. — Йдеться про те, щоб він був мертвий. Якнайшвидше і якнайпростіше. Тільки це має значення. Я думав, що можна буде спокійно зачекати до весни. Запланувати, приготуватися і йти, коли зійде сніг. Але тепер я бачу, що весною буде запізно.
— Здається, я розумію, що він має на увазі, — каже Ґрунальді. — Це як тоді, коли ми відбивали дітей. Нас було тільки четверо, а Зміїв дюжини дві. Вони сиділи замкнені в городищі, а все одно вдалося.
— Для цього потрібні різні речі, — кажу я поволі. — Це непросто. Треба вигадати спосіб, як кільком воїнам непомітно пробитися до самого серця зміїної землі. Треба вигадати, як ми можемо вбити Пісенника, перш ніж він нас побачить, і це має бути хороший спосіб. Тому я вже кілька днів розпитую про отрути, змішую дивні порошки й бавлюся драконячою олією. Його не так легко вбити. Попри те, що він божевільний. А також потрібна хоча би мапа.
— Що таке «майпар»?
— Коли ви плаваєте морями, звідки ви знаєте, як потрапити саме в те місце?
— Є різні способи, — відповідає Айтлеф. — Як випливеш за Шпоркові острови, то суша має бути по ліву руку. А весною, коли Стріла сходить, то її наконечник повинен бути на дві долоні праворуч від бугшприта. По-різному. Але дорогу це стирсман має вивчити. Тому спершу він плаває з батьком чи кимось, хто знає шляхи. Як людина десь раз побувала, то й знову втрапить. По пам’яті.
Я хапаюся за голову й спираюся ліктями об стіл. Народ мореплавців...
— Мапа — це малюнок, — кажу я чітко й дуже повільно. — Зроблений на шкірі, полотні чи чомусь такому. Це намальована країна, так, як би її бачив птах у польоті, тільки все маленьке, щоб повністю помістилося на шматку полотна. Малюють ліси, гори, дороги і ріки. Погляньте, — я можу палець у пиві і соваю по стільниці. — Це берег озера, це Драґоріна, а цей шматок хліба — це наше поселення. Річка пливе якось так, тут оті поєднані озера, тут халупа того, який повісився, а там, де сидить Атлейф, знаходиться північ, а також порт Зміїна Горлянка. Розумієте? Мала!
Атлейф дивиться на стіл остовпіло, ніби сподівається раптом побачити на ньому порт.
— Там, де він сидить, це схід, — обурюється Ґрунальді. — Північ тут.
— На мапі! На цьому малюнку північ малюють угорі, південь унизу і так далі. Розумієш?
— Розумію. А нащо тобі цей малюнок?
— Щоб знайти шлях, зокрема й туди, де я ніколи не був. Щоб знати, де я і куди тепер іти. Перевіряєш, де північ, потім перевертаєш собі мапу так, щоб її сторони були там, де вони є насправді, і вже бачиш. Тут, скажімо, ця гора, значить, за нею струмок, і так далі.
— Ну, добре, але як ти намалюєш гору на шматку шкіри? Шкіра пласка, а гора випукла.
— Може, її зробити з чогось і приліпити? — обережно пропонує Атлейф.
Тяжко воно дається.
— Дайте мені шматок вугілля, — кажу. — Погляньте на той патик і цей спис. Бачите його довжину? Зверніть увагу: пропорції.
— Пройпперсейн... — повторює Атлейф Кремінний Кінь набожним тоном.
Справді тяжко.
Я навідуюсь у зброярню і шукаю натхнення серед убивчого залізяччя різноманітних форм і розмірів. Сокири, мечі, списи і сулиці. Однак немає нічого, що могло би замінити мій меч. Мій досконалий шінобі кен фірми «Нордланд», якого носить, коли вірити снам, якийсь смаркач, що клеїть із себе великого героя.
Тож я повертаюся до ковалів і прошу викувати різні речі. У мене з собою малюнки, які їх дуже зацікавили, але не надто допомогли. Тому я описую, як умію, а потім знову сідаю десь на каменях, дивлюся на озеро, шукаючи натхнення і пестячи в руках свою ні на що не придатну гаківницю. У мене залишається запас чогось, що має такий склад, як порох, пахне, як порох, і виглядає, як порох, тільки от не має сили. Горить надто повільно. Ми робили чорний порох у замку Даркмур. Так, про всяк випадок. Я чудово це пам’ятаю і знаю, що він має спрацювати, але він не спрацьовує.
Я провів ще кілька експериментів на самоті з різними дозами й результат щоразу був схожий. Куля криво летіла на якісь п’ятдесят метрів і за нею без проблем можна було прослідкувати поглядом. Рогатка в порівнянні з моєю гаківницею — це справжня смертельна зброя.
Принаймні я поремонтував собі лук.
Я востаннє набиваю гаківницю і стріляю в озеро. Бачу, як снаряд скаче по хвилях, як качка.
А потім сиджу на скелі з люлькою в зубах і дивлюся на сяючу сталеву воду, шукаючи натхнення.
— Колись я це вже бачив, — озивається знайомий скрипучий голос. — Не спрацює.
Я нервово зриваюся й дивлюся на нього. Він не міг зненацька вирости зі снігу разом зі своїм візком і чудернацьким віслюком, схожим на покруч окапі з жирафою. І я не вірю, що він зміг до мене підкрастися.
— Ти вже бачив гаківницю, Вороняча Тінь? — питаю уїдливо.
— Та як не назви — один чорт. Подумай, що би трапилося, якби тобі вдалося? За якийсь час усі б ходили з такими трубками. До сраки мужність, вправність і розум. Владу захопив би той, у кого більше труб, більше цієї чорної пудри і більше кульок. Або той, хто робить їх швидше. Коли кожен ідіот має зброю, здатну завалити всіх, невдовзі світом починають правити дурні. Подумай про це, Той, Хто Спить У Дереві.