— Сильно мені допоможе твоє базікання, коли світом починають правити шаленці, яким досить клацнути пальцями, щоби мати пісні богів.
— Такий шлях навпростець теж не допоможе. Може, тобі стане легше, якщо я скажу, що ця пудра колись діяла інакше й накликала мертвий сніг. Тоді це побачили боги, і тепер їхні пісні завжди злітаються туди, де хтось змішує вугілля з селітрою. Так кажуть старі небилиці. Є речі, яким не дозволять спрацювати, бо так краще. Їх немає в пісні людей, тож люди не можуть ними орудувати. Іноді тому, що не спроможні, а іноді тому, що це приносить більше шкоди, ніж користі.
— То я можу піти й кинути в нього списом чи спробувати прокрастися з мечем у його спальню, або ж ми сідаємо й чекаємо наслідків. Війна богів або мертвий сніг. На вибір.
— Це Пісенник. Убий його піснею богів.
Я тільки пирхаю і спльовую під ноги. Навіть говорити немає сенсу.
— Дуже смішно. Спробую засліпити його своєю магічною вправністю.
— Надто швидко ти падаєш духом, Той, Хто Спить У Дереві. Я приїхав, щоб дещо тобі продати.
— Ці твої штучки справді діють?
— Ця — точно, — він показує мені якусь безформну палку, схожу на шматок червоного бордюру.
— І що це таке?
— Ти прекрасно знаєш цю річ. Це Спис Бовдурів.
— Той самий? Чому він так виглядає?
— Він потужний. Я замкнув його у випаленій глині, щоб захистити від розуму тих, хто не знає пісень богів. У ньому повно сили урочища.
— Ти знаєш, у чому полягає його сила?
— Трохи перевіряв, трохи здогадуюсь. Це зброя проти Пісенників. Видно, він добряче тебе злякався, якщо взявся за цей спис. Він зробив його на той випадок, якби мусив протистояти такому ж могутньому Пісеннику, як він сам.
— Як це працює?
— Вбиває.
Я нагороджую Воронячу Тінь важким поглядом. Уже почав простягати в його бік сулію з медом, але зупиняю руку.
— Убиває? — ціджу уїдливо. — Справді?
Він стенає плечима.
— Ти питав, як працює. Це спис. Нічого дурнішого ти не міг запитати? Не знаєш, як працює спис?
— Я питав, чим він відрізняється від звичайного. Так важко зрозуміти, що я питаю?
— Він відчуває силу урочища. Його тягне до неї. Як вовка тягне на запах крові.
— Значить, коли Пісенник кине його в повітря, він повернеться і простромить його?
— Ні. Все ж той, хто його робив, не такий бовдур. Він шукає попереду. Насупроти наконечника. Достатньо жбурнути ним у Пісенника і все. Навіть якщо кинеш слабенько, полетить, як стріла. Навіть якщо Дієвець почне втікати, Спис Бовдурів і так його наздожене. Помчить за ним і прошиє.
Він надпиває з сулії, передає мені спис. Я протираю горлечко рукавом і також потягую ковток. Мед теплою хвилею стікає у шлунок і проганяє звідти холод.
— Звідки ти так добре знаєш, як це працює, Вороняча Тінь?
Він хитро всміхається.
— Бо я вбив Того, Хто Діє. Хотів випробувати спис і принагідно завершити давню справу.
Мене охоплюють сумніви.
— Ти знаєш, як звали того Пісенника? Як він виглядав?
— Не переймайся, — відповідає він. — Це не був один із тих, кого ти шукаєш. Я знав його з давніх-давен.
Ми мовчимо, я пихкаю люлькою і дивлюся на Спис Бовдурів.
— Як близько треба підійти?
— Мені відомо, що він діє на Пісенника, якщо ти можеш його розгледіти. Може, й на більшій відстані, але я не пробував. Точно не варто кидати списом звідси й очікувати, що він полетить на Скляні Верхів’я. Він має побачити свою ціль. А може, й ти маєш, хтозна. Але коли долетить... — він задоволено примружує очі й прицмокує. — ...Валить, як таран. Проникає крізь будь-яку кольчугу й панцир. Простромлює...
— Знаю, — перебиваю його, радше сухо. Він злорадно сміється.
— Якщо спис такий цінний, чому він його не забрав собі?
— Ти не знаєш?
— Бо я був деревом? Він хотів, щоб спис убив мене, якби хтось зняв закляття?
Тінь крутить головою.
— Він думав, що ти справжній Пісенник. Боявся, що ти сам знімеш чари. Тому відправив своїх людей у гори й велів шукати Дерево. Щоб забрати спис і спалити тебе, поки ти дерев’яний. Той, хто знайшов би, мав отримати п’ятьох юних рабинь, баняк золота і тиждень в Саду насолод.
— Як це: шукати? Він дурний чи що? Як далеко я відійшов би, пробитий наскрізь і перетворюючись на дерево?
— Ну ти й тупий. Ти пам’ятаєш, де він у тебе влучив? Пригадуєш Ображену вершину?
— Що?
— Ображену вершину! Гола дівчина, яка образилася і плаче. Велика гора із цицьками, як льодовики! Треба бути сліпим, щоб...
— Пригадую. Назви не знав...
— А ти бачив її, коли прокинувся, коли видерся зі стовбура?
...дві вершини в тумані, що горнуться одна до одної, як дві половинки однієї дупи. Рвані лінії гір, затягнуті сизуватим опаром. Видимі здалеку дві плями лісу, що повзуть по узгір’ях, палаючи розкішними барвами осені. Сімдесят три хвойні кущі, покручені так, ніби до них приклав руку майстер бонсай... Але жодного сліду Скам’янілих Чудес чи Згорьованої Дівчини.
— Тоді звідки я там узявся?
— Значить, ти таки Пісенник, тільки несвідомий. А ця крихітка, — він махає списом всередині керамічного зліпка, — аж важка від сили урочища. Ти конав, хотів забратися звідти, тож тебе перенесло. Не питай, як. Ти зник у нього з-перед очей. Пропав. Він знав, що ти слабкий і далеко тебе не відкинуло, тож ти мав бути десь у його горах, але не знав, де.
Я ставлю сулію.
— Значить, він і переносити може?
— Не спис! — горлає він знервовано. — Що за баран! Не спис сам собою, а сила урочища! Ти зможеш це повторити без леза в животі?
— Не знаю, — кажу. — Добре, що ти за нього хочеш?
— Я — крамар. Хочу п’ять ґвіхтів.
— Ну ні. Здурів?
— Аакен платить цілий баняк золота. Я вже мовчу про інше.
— Секундочку. Спис і так був мій. Ти у мене його відібрав.
— Я ж тобі заплатив!
— Заплатив?! Ти кинув мені в обличчя якийсь гнилий тельбух! Хочеш, зараз так само тобі заплачу!
— Це був гриб із урочища! З купою сили. Те, що тобі найбільше тоді було потрібне! Чи ти волів би золото? Знаєш, скільки Пісенники зараз платять за дрібку пісні богів? Крихточку?! Урочища мертві! Порожні!
Я вибиваю люльку об камінь.
— У мене залишилися ще якісь гроші в торбах. У садибі. Ідеш зі мною чи почекаєш?
— Почекаю. У мене на возі цінні речі.
У переповненій людьми садибі важко було знайти відповідну залу. Велику, не надто захламлену й таку, якої ніхто не використовує як тимчасову спальню. Він велів зачинити важкі віконниці, ще й запнув завіси й погасив вогонь у каміні.
На подвір’ї зібрався чималий натовп. Анонсований Драккайненом турнір розганяв зимову нудьгу й обіцяв гарну розвагу.
— Правила прості, — кричав Вуко з дерев’яного клуатра над двориком. — У мене на шиї амулет. Камінь на ремені. Я сиджу сам у темній залі, спиною до дверей. При мені тільки дерев’яний меч і ніж, як для дітей. Хто хоче йти зі мною в похід, мусить спершу зайти в передпокій, озброїтися таким самим ножем і мечем з дерева, а потім зайти в залу й відібрати в мене амулет. Не має значення, як. У мене п’ять таких каменів і я візьму з собою п’ятьох людей, які їх здобудуть. Не можна використовувати іншу зброю, крім дерев’яної, що лежить у передпокої. Я не хочу, щоб із кимось щось сталося. Зараз я туди зайду й чекатиму. І застерігаю: там темно. Хай щастить.
Він зачинив двері до передпокою, а потім зайшов у залу. Пересунув одну з лавок і поставив її навпроти входу, попереносив залізні лампи на триногах у випадкові місця, розтягнув шнур низько над підлогою, десь розбив об долівку кілька глиняних горщиків. Де-не-де на балках розвісив дзвоники, які узяв у стайні, а також порожній казан, в який повкладав металеві кубки й глеки.