Зрештою пішов на інший кінець зали, сів на столі й поклав дерев’яний меч на коліна. Констатував, що все готове, тож линув собі мірку пива до олив’яного кубка.
— Це ж просто! Ви не встигнете дорахувати до ста, як я вийду звідти з амулетом, — кричав хтось за дверима. — Зараз побачите! Спробуйте, хто годен зробити це швидше, ніж Ґйолгад Кам’яний Вовк!
— Це буде довгий день, — сказала Цифрал. — Але й тобі буде корисно трохи порухатися.
В абсолютній темряві зали обережно скрипнули двері.
Ґйолгад справді вийшов за рекордний час. Уболівальники не дорахували навіть до дев’яноста. Вийшов без амулета, але й без дерев’яної зброї, обома руками тримаючись за тім’я. Не хотів ні з ким говорити, поки не приліг на лаву, згорнувшись клубочком, і лише звідти слабким голосом попросив принести йому снігу.
Сутеніло, коли Драккайнен знову з’явився на клуатрі. Накульгував на одну ногу, мав явно підбите око, гулю на чолі й закривавлені здерті кісточки на обох кулаках.
— У мене було п’ять амулетів, — закричав він, — і всі п’ять у мене відібрали. Вітаю переможців. Вибачте, але побачимося тепер за сніданком. Мені треба в лазню, а потім лягти в ліжко. Недобре мені, видно, мене злегка зачепило. І ще я трішки втомився.
Натовп покалічених потовчених людей, прикладаючи до облич жмені просяклого кров’ю снігу чи обмотуючись ганчір’ям, вислухав його мовчки і розійшовся.
Того вечора всі повкладалися раніше.
— Ґрунальді... — кажу, побачивши камінець, що лежить перед моєю тарілкою, і рефлекторно торкаюся опухлої вилиці. — Я тебе одразу впізнав.
Ґрунальді, стогнучи, втискається за лаву і в розпачі роззирається по столу в пошуках чогось м’якого, що не треба особливо кусати.
— Сиру?
Він люб’язно мені дякує, розминає сир у мисці й заливає пивом.
— Ґрюнф... Ти зчинив страшенний галас, але тобі й так вдалося.
— Я це навмисно, — відповідає він. — Хотів розгойдати все те залізяччя, щоб ти не чув, де я.
— Спалле. Вітаю. Ти добре рухаєшся у темряві, тебе майже не було чути. Якийсь час я думав, що ти взагалі не зайшов.
На стіл упав черговий амулет.
— Я — Варфнір Що Збігає Схилом.
— Це ти ходив так обережно, намацуючи мечем? Добре б’єшся.
— Він тут у нас найкращий у двобоях, — набундючено підказує Ґрунальді. — Він жив у моїй садибі.
— А де п’ятий?
— Тут!
Ми всі замовкаємо й дивимося здивовано. Ґрунальді хитає головою й наливає собі пива.
— Так, це я! Сильфана Полум’яне Слово. Соромно вам?
— Хочеш іти з нами? — питає Ґрюнф невпевнено.
— А що, думаєш, не годжуся? Що я з тих дівчат, які весь час нитимуть? Що втомлюся, злякаюсь або розплачусь? Я здобула амулет чи як?
— Здобула, — визнаю я. — Такі правила.
— А ти дурний чи що? Не розібрав, що це баба?
— Було темно, — пояснюю. — До того ж, вона молодець. Зайшла тихо, як мишка, а потім причаїлась і змусила мене, щоб це я її шукав. Знає, як використати свою в’юнкість і спритність. Їй зовсім не треба бути від мене швидшою і сильнішою. Врізала мені поміж очі казаном, який я ж туди і повісив. Розгойдала його, а потім приманила мене так, щоб мені прилетіло. Якби я не прикрився... Це було добре. Тільки що на це скаже Атлейф?
— Я вже не дитина й не мушу запитувати думку братика, — відрізала Сильфана.
— Стирсмана Людей Вогню, жінко, — злиться Ґрунальді. — Я проходив це десятки разів. У різних морських походах і інших справах, бо моя друга жінка така ж, як і ти. Я не кажу, що ти менш вправна, ніж мужі, яким Ульф порахував кісточки, бо видно, що ні. Ти здобула амулет, розбила йому лоб, а він спромігся лише підбити тобі око й прикластися до того, що ти якось дивно сидиш. Багато хто не впорався. Справа в іншому. Ми йдемо вбити Пісенника. Якщо вдасться, і тільки це має значення. Може, ми всі загинемо, а може, тільки половина. Це не так важливо, аби лиш помер триклятий король Зміїв, бо тоді, можливо, світ не закінчиться. У чоловічому гроні ми це приймаємо. Можемо витримати, коли хтось із нас помирає, хоч нам і важко. Але ми не впораємося, якщо ти будеш між нами. Убивство Пісенника вже не буде найважливішим. Найважливіше буде, щоби ти повернулася живою. Навіть якщо ми провалимо завдання. Ми, Люди Вогню, захищаємо своїх і нічого не можемо з цим зробити. Зараз ми можемо вдавати, що ти народжена для заліза й війни, як кожен із нас. Але коли поллється кров, ми будемо думати тільки про тебе. Так уже повелося. Це не все. Ти будеш геройствувати. А ми не поступатимемось, будемо геройствувати перед тобою. І зрештою закохаємося в тебе. Поглянь на Ульфа! Ти тільки на нього поглянь! Як він нас поведе, якщо ти будеш між нами? Йому треба буде витиснути з нас усі сили, а я вже бачу, що він думатиме тільки про те, чи та твоя худа срака суха, чи тобі тепло і чи нічого тобі не загрожує. Чи ти сліпа, жінко?
Западає важка тиша.
Мені здається, що я червонію, й доводиться боротися з бажанням розбити Ґрунальді його руду голову.
Варфнір заклопотано відкашлюється й зазирає у глек, Ґрюнф з неймовірною ретельністю вивчає шматок печеного м’яса у своїй руці.
— Це Ульф поведе нас у похід, тому я хочу знати, що він про це думає, — каже Сильфана і зміряє мене уважним поглядом сарнячих очей.
— Ми не битися йдемо. Ми йдемо прокрастися й убити, а це значно важче. Для всіх нас. Але те, що каже Ґрунальді, — це правда. Я знаю, що ти впораєшся. Але не знаю, чи ми впораємося. Скажу так: ти — сестра стирсмана. Думаєш, Атлейф не хотів іти? Ми сварилися весь вечір. Він зрозумів, що потрібен Людям Вогню. Тому навіть не зайшов у темну кімнату, бо хтось мусить бути тут разом із ними. Те саме стосується й тебе. Що буде, якщо він загине?
— Люди Вогню оберуть собі нового стирсмана, — невпевнено відповідає дівчина.
— Колись. Коли зможуть порадитися. А тим часом це його сестра муситиме їх повести. Стирсман вирішить. Якщо Атлейф погодиться, можеш іти.
— Ти не відповів, що сам про це думаєш.
— Бо зараз той час, коли треба вбити короля Зміїв. Більше нічого не має значення. Зокрема те, що я думаю про такі справи. Скажу так: я хочу, щоби ти була жива, Сильфано. Якщо ти підеш із нами, я не знаю, чи так буде. Я хочу повернутись і знову побачити, як ти танцюєш із вогнем.
Потім я виходжу на клуатр, запалюю люльку і дивлюся на подвір’я, на якому крутиться купа людей. Садиба велика, але перед загрозою нападу Зміїв вона дослівно розходиться по швах. До нужників і лазні вічні черги, важко підрахувати, чи вистачить запасів, попри те, що всі привезли стільки, скільки можливо було навантажити. Я намагаюсь зосередитися на плані, що набуває чіткості в моїй голові, але мені якось важко на серці. Ґрунальді може бути в чомусь правий. Коли в повітрі зависла ймовірність, що Полум’яне Слово, сарноподібна дівчина, піде з нами, я вже починаю коригувати план, бо він здається надто ризикованим.
Вона звідкілясь з’являється у коридорі й безцеремонно запихає мене до якоїсь кімнатки, де сидять якісь жінки, мабуть невільниці, і шиють. Шиють одяг і хутра, які я замовив.
— Ідіть звідси! — фиркає на них.
Ми залишаємося самі. Її рука лежить на моїх грудях, стискаючи двома пальцями полу каптана, ніби вона боїться, що я від неї чкурну.
— Я хочу знати, що ти про це міркуєш, коли не мусиш думати, що хтось інший почує. Скажи мені: «Сильфано, йди зі мною» або «Сильфано, залишся вдома». Це просто.
— Сильфано, — кажу, — залишся там, де я знайду тебе живою, якщо виживу сам.
Вона злегка мене відпихає.
— Добре, залишуся. Але тільки тому, що ти так сказав. Навіть не намагайся загинути. Ти мусиш повернутися.
— Сильфано... Я тобі в дідусі годжуся.
Вона порскає зі сміху й береться за боки.
— Схоже на те, що я дурепа?!
Я зітхаю.
Наступна розмова віч-на-віч відбувається з Атлейфом. Цього разу в зброярні, де я на великому дубовому столі розкладаю смертоносні шматки заліза.
— Моя сестра... — каже Атлейф. Я стискаю зуби. Ще один буде мене сватати? — Наробила галасу, а тепер ходить якась весела. Піди її зрозумій.