— Стирсмане... Я велів їй лишатися вдома, хоч вона й хотіла йти, як і ти. Не знаю, чому вона радіє.
— Саме тому, що ти щось їй велів. Вона вперта. Як щось заб’є собі в голову... Ульфе, в мене залишилася тільки вона. Батько загинув у заморському поході, а матір убили Змії, коли вона захищала нашу землю. Коли я почув, що Сильфана збирається йти з тобою...
— Вона сказала, що залишається. Не варто перейматися.
— Я не про це. Я хотів, щоб вона пішла.
— В сенсі?! — Я ховаю ніж у піхви й пильно придивляюся до Кремінного Коня.
— Можливо, з тієї ж причини, чому ти хочеш, щоб вона залишилася. Я думав, що з тобою їй буде безпечніше. Якщо Змії рушать на нас тими піснями й дивами, можливо, нам доведеться відступати на північ.
— Якщо Змії рушать, це означатиме, що ми мертві.
— Не обов’язково. Ви можете провалитися, але все одно виживете. Я в це вірю. Але й сам не знаю... Я думав, що ти зможеш її захистити.
— Я збираюся туди, де важко хоч когось захистити.
Я розкладаю на столі все спорядження, яке мені вдалося зібрати. Скрутень мотузки для кожного. На одному кінці кожного відрізка карабін із моїх запасів, на другому — петля. Мій лук і чотири інші, також короткі й компактні. Вони не змогли скопіювати мого, але виявилось, що у них є пристойні малі луки, схожі на монгольські, які вони возять на кораблях. Залізні пірамідки з шипами тецубічі. Якщо кидати їх позад себе, коли тікаєш, одне з лез завжди стирчатиме вертикально вгору, а водночас їх можна безпечно носити, вклавши одне в інше. Їх, як і зірочки для метання, мені викували невисокі сповідувачі ковальства з пагорба. Мечі. Ми їх годинами вибирали, кожен для себе. Мої нові леза — два ідентичні палаші з напівзакритим руків’ям, на яких я щодня по три години тренуюся. Плетені з ременів гароти, ножі, фляги, чашки, мисочки, цілий стос харчових запасів. Усе висококалорійне й концентроване. Сири, які в них цілком пристойні, сушене копчене м’ясо, випічка, щось схоже на кекс, який можна їсти кільканадцять днів. Я простежив, щоб він був солодкий, напханий горіхами й провареними в меді фруктами. На щастя, на відміну від інших моїх винаходів, цей виявився для них зрозумілим, і я не мушу нічого пояснювати. Вони по пів життя проводять на кораблях і харчі, які можна зберігати довго, це їхня буденність.
Я попросив пошити для коней довгі попони, з одного боку білі, а зсередини коричневі, а також полотняні штани й каптани, які ми вдягнемо на хутряні кальсони й анораки. До цього ще окремі каптури, що дозволяють закрити все обличчя. Накладки на рукавиці й черевики з шипами текаґі, щоб лізти по стінах. Сакви й упряж, щоб усе це можна було нести при собі. Упродовж кількох тижнів кожен, хто вміє шити одяг і шкіру, мав через мене роботу. У нас є купа спорядження, а в першу чергу — Спис Бовдурів. Замурований у глину, ще й прикритий шкіряним футляром.
Відколи у нас є екіпірування, я щодня велю своїм асасинам вдягати все це на себе й ганяю їх у снігу навколо озера. Ночами ми вибираємося й вирізаємо невеликі банди Зміїв, що таборуються на краю лісу чи крутяться околицями. Потім я безжалісно вчу своїх спільників мові жестів і метанню сюрикенами.
Сам ходжу на берег озера, де одноокий карлик жбурляє в мене камінням і прокляттями.
— Ще раз! — горлає він. — Зберися, ти, тупий пень! Ти тільки марнуєш рештки пісні. Співай про щит! Про щит!
Тож я збираюся, візуалізую, хоч і не багато від цього толку. Каміння боляче товче мені голову й груди, але щита немає. Принаймні переважно. Іноді мені вдається відбити камінь у повітрі, але я не бачу закономірності.
Однак наука Воронячої Тіні не зовсім марна.
— Ти маєш точно знати, що має зробити пісня. Точно. Що, з ким, коли і де. Уяви собі, що вона ніби порошок, якого тобі має вистачити. Як сіль. Додаєш до супу дрібку і весь суп стає солоним. Тільки пісня богів — це така сіль, що може все. Ну, майже все. Тільки от дрібки вистачить на казан, але вона точно не посолить озера, розумієш? Скажімо, ти солиш щось піснею богів: всипаєш у суп і думаєш про солоний смак. Однак якщо ти помилишся й почнеш думати про гіркоту чи солодкий пундик, увесь суп можна викидати.
Я проглядаю його товари й шукаю щось корисне, але більшість предметів непридатна до використання.
Пісень богів у чистому вигляді чи чогось зараженого силою урочища немає взагалі.
— Ти купив спис, — каже Тінь. — Використай його.
У поселенні надто людно й гамірно. Якби не рідкісні моменти тиші якогось вечора, я б ніколи її не почув.
Спершу я не звертаю уваги на звуки, що монотонно лунають з-за якихось дверей. Аж поки не усвідомлюю, що чую англійські слова, і мені раптом стає холодно.
Я відчиняю двері з таким відчуттям, ніби зараз маю зомліти.
Дівчинка сидить на чомусь, що нагадує кросна, і пряде. На ній роздерта сукня, вся у клаптях, крізь дірки на тілі видно криваві сліди від нігтів. Я бачу, як вона механічно киває головою і дуже швидко говорить англійською з дивним незграбним акцентом. Особливо вражає можливість впливу свідомості на аспекти дійсності, які в давній системі сприйняття підлягали тиранії матеріалістичного інтелектуалізму, а в новому світі мусять поступитися неінтелективному використанню креативної свідомості. Завдяки елімінації аспектів, що стосуються міфів матеріалізованої об’єктивації дійсності, а також і археокультури, пов’язаної із самоствореними поняттями так званої етики, і прив’язці до індивідуалізації особистості, можливо буде досягнути етапу креативної суперсвідомості, що повною мірою впливатиме на матеріальну базу дійсності й буде здатна її цілковито змінити в креативно-мистецькому акті, де ці акти стануть цілком автономними фізичними сутностями. Цей світ становить остаточний об’єктивний доказ неіснування об’єктивізованих матеріалістично сутностей і можливостей як формування живих сутностей, так і творення нових відповідно до стану суперсвідомості. Подальшою метою було б таке формування суспільної маси, щоб визволити її з археокультурних псевдообмежень, починаючи від залежності від оцінювання і закінчуючи відмовою від концентрування на міфі існування окремої індивідуальної самосвідомості. Завдяки цьому на наступному етапі буде можливо створити суспільну масу, здатну досягати єдності в суперсвідомості та вступати в спільні акти креації...
Я хапаю дівчинку за плече і англійське бубніння раптом обривається на півслові. Вона підводить до мене щуроподібне лице, сичить: «Падаль!» і її худа ручка з закривавленими пальцями шмигає в мій бік. Я ухиляюся, тож вона зламаними нігтями розпорює власні груди.
Це дівчинка-краб. Я її знаю.
Я сам її урятував.
— Бідненька, зовсім несповна розуму, — кричить якась жінка, заходячи в кімнатку, і хапає дівчинку за руки. — Ґрунальді знайшов її в лісі. Цілком поїхала. Щось каже, але ніхто бідаку не розуміє.
— Я розумію, — відповідаю стишеним голосом. — Це не вона поїхала, а Ван Дікен.
І він саме пише книжку.
— На що ти дивишся? — запитала Цифрал.
Драккайнен ошелешено сидів на підлозі своєї кімнатки і з ненормальним зацікавленням на обличчі розглядав свою стару осінню куртку, пошиту Синьєю і Сильґою десь у горах в неіснуючій хаті.
— Придивись, — буркнув він. — У кишені за пазухою був згорточок із ягодами. Тепер уся куртка, згорток, навіть болото, яким вона була вимащена, почали світитися. Все просякло піснею богів! У мене є магічна куртка, Цифрал. Це як радіація. Можна помітити щось збагачене піснею богів у бочку і через трохи часу в тебе буде повна бочка магічної рідини. Принаймні, я так думаю. Можливо це означає, що воно поводиться, як мікроорганізми.
— Що ти збираєшся з цим робити?
— Очистити куртку, — відповів Вуко. — А потім у воду вкинути ще й ягідку.
— Вороняча Тінь, — урочисто почав Драккайнен, подаючи карликові солідне барильце, — можеш мені раз відповісти на запитання без викручувань, кепкування і дурощів?
— Якщо знатиму відповідь і якщо на твоє запитання можливо відповісти. Мені повісити Наконечник Правди?
— Objesi sebe ovo na kurcu, — сказав Драккайнен. — Як можна перенестися кудись піснею богів? Кудись далеко. Зникнути тут і з’явитися деінде? Я знаю, що це можливо.