— Можливо, але важко. Тобі потрібна сила урочища. І то багато. Ти мусиш дати її землі, на якій стоїш. Окрім цього, те місце ти мав би бачити перед очима до останньої травинки й камінця. Мав би знати там кожен клаптик землі під своїми ногами. Так добре, щоб, заплющивши очі, побачити все, як живе. Ну, і мав би хотіти там опинитися. Ніхто так добре не знає жодного місця. Звичайного спогаду, що ти там був, недостатньо. Одна помилка — і тебе рознесе на шматки. Ти перенесешся, але водночас на всі сторони. Пісня богів не зрозуміє, куди тобі треба.
— А я можу перенестися на коні? В одязі? Озброєний?
— Так. Якщо вже тобі вдасться, то з усім, до чого ти торкаєшся.
— А якби я схопив тебе? Ми б обидва перенеслися?
— Може. Якби я був Пісенником, знав, що відбувається, і пам’ятав, що не можна ні про що думати. Звичайна людина злякається і сфальшивить ноту пісні богів. І все. Але не думай про це. Те, що ти пам’ятаєш якесь місце, бо там був, — це замало. Сильно замало. Розлетишся.
— Барильце твоє, Вороняча Тінь. Я б іще щось у тебе купив. Покажи того свого воза. Особливо трави.
Тінь вищирився в найблудливішій своїй посмішці.
— Хочеш, щоб дівка тебе слухалась?
Розділ 10.
Ерг окраїни світу
І так ми покинули останнє місто в Амітраї, де тисячі втікачів чекали на серпи ридванів і вістря «Зміїного» тимену. Ми виїхали з устеленого наметами передмістя оточені двома десятками великих озброєних кебірийців на бактріанах. Цього разу ніхто не водив за нами поглядом і не хапав за упряж, щоб жебрати їжі. Бандити за будь-яку ціну намагалися нас не бачити, відвертали голови чи підпирали замислено обличчя руками, щоб затулити очі. Утікачі навіть не намагалися до нас підійти.
Дорогою Н’Ґома змусив нас продати коней.
— Вони не виживуть у пісках, — сказав. — Поїдете на орніпантах. Тільки вони й бактріани спроможні вижити в ергу. Може, ще онагри. Коні злягли б через кілька днів.
Він відвів нас до того, хто забрав коней без балачок і заплатив золотом. По чотири диргами за коня. Це була хороша ціна, але ми не мали ілюзій, що вона зараз означала в Нагільґил. Коні йшли на забій. Перетворившись на смужки сухого м’яса, вони відповідатимуть своїй вартості в золоті. Попри це ми почувалися жахливо.
Бенкей переніс це найгірше. Він вислухав новини з нерухомим кам’яним обличчям, потім довго гладив свого коня по голові, тулився до нього, щось шепотів. Коли торговець підійшов до нього, вивідник зненацька одним рухом вихопив ножа і всадив коневі за вухом. Жест був швидкий, немов спалах. Тварина повалилася на коліна, ніби вражена блискавкою, а потім упала на бік. Бенкей ще присів на коліна біля нього, погладив його по храпу й пішов, не вимовивши і слова, із закривавленим ножем у руці. Проходячи повз, так штовхнув торговця плечем, що перекинув його на землю. Той підвівся, подивився вивіднику услід, але не осмілився щось сказати.
Бенкей навіть не хотів глянути на гроші, зрештою їх для нього забрав Шип. Гебзаґал сів віддалік на камені спиною до нас і не озивався, тільки дивився кудись у простір.
— Це амітрай, — пояснив Шип, ховаючи монети за пазуху. — Для нього кінь був, як брат. Він би не дозволив, щоб якийсь негідник дубасив цю тварину молотом чи підрізав їй горло. Навіть не підходьте до нього. Він пережив величезну втрату. Він має побути один.
Ще коли ми йшли до табору Н’Ґоми, попри натягнутий на обличчя каптур вивідника, я бачив, як Бенкей беззвучно плаче.
Табір Н’Ґоми знаходиться за кілька годин ходи від міста, у вузькому байраку, де протікав непоказний вузький струмок, не більший за цівку води, що дзюркотить із перекинутого глека, але й цього було достатньо, щоб на долі шуміли кущі й пальми.
Майже все дно яру було заставлене скринями й мішками, усюди крутилися кебірийці у коричневих і червоних пустельних плащах, ревли бактріани, поспіхом згорталися останні намети.
На цим усім періодично лунав страхітливий відгомін, що нагадував рев труби і завершувався ніби гуркотом важкого табірного воза, коли той іде по балках.
— Орніпанти, — пояснив Брус. — Ти колись їх бачив зблизька?
Я заперечив.
Я справді їх не бачив, і думка про те, що мені доведеться на одному з них їхати, сповнювала мене тривогою. Мені вже випало робити різні речі, але я не знав, чи впораюся з цим. Я мусив сісти на велетенського пустельного птаха, який може дзьобом убити скельного вовка.
Що ще я мав робити? Брус, звісно ж, справляв враження, ніби все вже бачив і їздив на всьому, що має ноги.
— Найбільш обережним треба бути, коли він підіймається, — мовив він. — Далі вже буде легше.
Коли ми йшли дном яру, ступаючи по камінню серед кущів і тернів, усе здавалося простим. Це війна. Треба буде їхати на орніпанті. Однак коли ми вийшли на кам’янистий пересип і я побачив одного з кебірийців, який проїхав перед нами на спині орніпанта зі списом у руці, мої ноги просто приросли до землі.
Кебіриєць сидів, як на даху дому, на висоті двох рослих чоловіків над землею, гачкуватий дзьоб птаха, в якому я би змістився на всю довжину, а може, навіть спромігся б сісти, здіймався ще вище. За сідлом у нього було щось на кшталт паланкіна, над яким на вигнутих прутах був розтягнений шкіряний дашок. На голову вищий від звичайного чоловіка вершник виглядав на птаху, як карлик.
Кебіриєць під’їхав до нас, великі трипальцеві лапи бахнули перед нами об гравій. Моя голова сягала, може, до коліна цього створіння, але точно не вище. Я нічого не сказав, але знав, що в мене тремтять ноги. Від заокруглених кігтів на пальцях до останнього, заглибленого в гравій заднього пазура завдовжки з ріг великого буйвола, стопа орніпанта розтягувалася на добрі чотири кроки.
Птах покачав головою, чудернацька упряж, що обплітала дзьоб, задзвонила застібками, після чого дзьоб розтулився й почулося глухе туркотіння, від якого задзвеніло в вухах. В лице війнув жахливий сморід, не схожий ні на що знане мені дотепер.
— Та кгаа! — крикнув кебіриєць, вдаряючи потвора по колінах кінчиком списа. — Ка кгаа!
Орніпант потоптався на місці, розкидаючи каміння завбільшки з великі плоди, смикнув головою і люто затуркотів. Товсті, як колони, ноги, склалися назад і птах неохоче сів на землю, прим’явши невеличке дерево. Мені здалося, що всипане гравієм дно байраку здригнулося.
Коли вершник почав злазити зі спини орніпанта, я ще помітив, що стремена в нього подвійні і складаються в драбинку. Інакше було б неможливо видертися на спину, що була як справжня, поросла шорстким палевим пір’ям, гора.