Я глянув ще раз.
— Отруйна скорпениця!
— Саме так! Я теж це бачу. А скорпениця означає загрозу, щось отруйне чи небезпечне. Породжує страх. Вона на печатках, на скрині й на грудях цього жерця. Зазвичай у них є це, — він вказав на один із золотих амулетів, який ми здерли з шиї мертвого чоловіка.
Коло з малим трикутником посередині, з якого виростає тоненький золотий прутик, ледь витикаючись назовні. Останнім часом я часто бачив цей знак. Його малювали на стінах, вирізали на грудях трупів, які потім знаходили на світанку на вулицях. Це було лише коло й риска, коли його креслили вугіллям чи вістрям, але я й так упізнав цей знак. Підземне лоно. Я проковтнув слину. Палаюче місто знову постало перед моїми очима. «Дивіться на пустелю! Вогонь насувається!».
— Але в цього було ще таке, поглянь. Такий же, як на скрині. Залізна скорпениця. Чому вона на такому довгому ланцюжку? Дивися.
Він повісив амулет собі на шию і заховав його під каптан.
— На відміну від інших, цього знаку не мали бачити. Він навіть не золотий, а залізний. Але за потреби я легко зможу його вийняти й показати, не встаючи з воза. О, так. Гадаю, якщо я нишком покажу амулет командиру варти на мосту, ми проїдемо без питань.
Йому не вдалося мене переконати, але в мене не було виходу. Я присів біля розкладених на плащі пожитків, які ми знайшли в обох подорожніх. Нам було відомо так мало. Якщо щось піде не так, увесь цей маскарад буде викрито. Вистачить одного нерозумного слова.
Брус крутив у руках широке вигадливе вбрання, намагаючись зрозуміти, як його носять. Що буде, якщо ми вдягнемо це неправильно, навиворіт чи догори дриґом?
— Це всього лише мале селище і один міст, — заспокійливо повторив Брус, ніби почувши мої думки.
У дивному каптані адепта без одного рукава, який відкривав ліве плече, за пазухою була глибока кишеня, в якій я знайшов кістяну ложку й невеличку дощечку з прив’язаним ремінцем.
— Адепта звали Аґирен Кисалдим, — сповістив я. — Дивно. Що це за ім’я таке — «Прищавий»? А прізвище — як поселення. Хто називається «Соляними Хатами»?
— Бо він був квівцею, — промовив Брус, одягаючи штани. — Тварин ти також називаєш залежно від того, що перше впаде тобі в очі, бо так легше запам’ятати. Котресь має відстовбурчене вухо, то гукатимеш його «Клаповухом», інше — пляму на спині, значить, буде «Ляпкою». Цей був прищавий. А «Кисалдим» — це, мабуть, кишлак, звідки він родом. Якби він дожив до ініціації, як жрець носив би інше ім’я. Принаймні ми знаємо, як тебе звуть. У жерця не було охоронної грамоти. Він мав особисту печатку, але на ній є тільки знак. Водяна черепаха. Ти говориш Мовою Єднання?
Я зітхнув.
— Трохи... — почав я невпевнено, але Брус похитав головою.
— «Трохи» буде недостатньо. Тут не може бути помилки. Тож удаватимеш німого й недоумкуватого.
Я звів брови.
— Просто бездумно посміхайся, крути головою і часом щось белькочи. Решта — на мені.
Ось він я. Володар Тигрячого Трону, Палаючий Стяг, Господар Світу й Перший Вершник. Тримаю поводи, іду поруч із возом, свічу лисою пораненою головою, прищавий із Кисалдима, адепт Підземної Матері. Розумово відсталий німий.
Це я.
Так я опинився на дорозі, ковтаючи пил, споглядаючи віслюкові зади й місто, що наближалося. Тримаючи повіддя, я намагався вгамувати переляканий подих, а мій шлунок болісно закручувався у вузли. Від голоду, жаху чи від усього водночас — я не знав.
Перш ніж ми повернулися на тракт, Брус велів мені піти в кущі і спорожнити живіт.
— Завжди намагайся так робити, коли знаєш, що на тебе може чекати бій або щось жахливе. Це трохи допомагає і, раптом що, дасть зберегти обличчя. Я бачив людей, які попри те, що хоробро билися, навіть не помітили, як наклали в штани на сам вигляд ворогів. Таке трапляється часто, хоча ані ветерани, ані командири нічого про це не згадують.
Зараз, ідучи трактом, я був вдячний йому за цю пораду.
Зазвичай перед містом має простягатися базар. У кожному селищі при дорозі є торговище. Подорожуючі купці потребують їжі, фуражу, загонів для тварин і нічлігу, а також з радістю продають трохи товарів. Деякі погоничі провертають тут власні справи і часом це їхня єдина оплата за те, що проводять каравани возів і в’ючних тварин. Завдяки цьому міста на дорогах виживають.
Але не зараз. На базарі було порожньо й безлюдно, вікна яток, схожих на глиняні будиночки, затуляли дошки, а перед колодязем стояла величезна черга подорожніх із різноманітним посудом у руках, однак ніхто не набирав води. Біля криниці вартувало двоє солдатів у бурих куртках і зі списами в руках. На них були шкіряні затверділі панцирі, такі запилюжені, що я не зміг розпізнати барви тимену. Але ніхто не сварився, ніхто не хотів дізнатися, чому не можна набрати чи хоча б купити води. Люди в черзі навіть не розмовляли. Сиділи на землі, навпочіпки чи стояли, усі в каптанах і штанях кастових кольорів, зазвичай бурих, сірих і коричневих. Гіруки, карагіми й удараї. Ближче до колодязя було видно кілька жовтих каптанів сіндарів, але й вони не наповнювали посуду. Над майданом висіла мертва тиша й лунало лиш дзижчання мух. Усі здавалися зовсім збайдужілими, а коли ми проїжджали повз, якийсь хлопець осунувся на землю, але ніхто навіть не нахилився, щоб йому допомогти. Він просто лежав, а по його босих ступнях повзали мухи. Я помітив, що в черзі стоять самі чоловіки.
Придорожні заїзди й корчми теж скидалися на зачинені попри те, що ми зустрічали все більше мандрівників, які мовчки долали свій шлях. Ми проминули кільканадцятьох гіруків із ідентичними хустками на головах, яких вів їхній старший у подорожньому капелюсі. До його паса була прив’язана палиця із прапорцем, на якому виднівся напис: «Вісімнадцять селян із Кагардима, які працюють в ім’я Матері. Нехай усе стане єдиним».
Слова були розміщені одне під одним, прапорець лопотів, тож я зупинився, щоб прочитати напис, але Брус уперіщив мене очеретиною. Я машинально глянув на нього і побачив тільки власне відображення у дзеркальній масці жерця. У прорізах маски дрімала непроглядна темінь.
Я не розумів того, що бачив. Часом володарі вимагають якихось дурниць, але зазвичай із певною метою. Це ж видавалося лише обтяжливим і недоречним.
Невдовзі я побачив багато таких прапорців на спинах подорожніх і перестав будь-чому дивуватися. Ба, навпаки. Я все очікував побачити, як у когось лопоче напис: «Коваль із Аширдима, який вийшов до вітру. Нехай усе стане єдиним».
Убитий нами жрець не мав прапорця, а це означало, що не всі їх мусять носити.
Повільне просування валки подорожніх, здавалося, було єдиним рухом у цьому поселенні. Я дивився на зачинені віконниці крамниць і шинків, бачив сліди на місці, де нещодавно були вивіски. Запилюжені вулички відлякували пусткою, на них купчилося лише сміття. Слідів битви теж не було. Тут нічого не спалили, не зруйнували, не залишили на жовтих стінах бризок крові.
Місто має з чогось жити. У місті немає полів чи отар. Як тут планують збирати податки, якщо нічого не працює? Не було жодної вивіски, тільки голі, випалені сонцем стіни. Де можна щось з’їсти? Де полагодити чи купити черевики? Звідки брати їжу? Як шукати дім знахаря?
Були тільки намертво затулені ставнями вікна, пил і спека.
І дедалі щільніший натовп, що в дивній мовчанці рухався вулицею, яка перетинала місто й вела на міст. На інший бік річки Фіґісс. На шлях. До свободи.
Люди, які тяглися вперед, не були звичайними подорожніми. Вони не їхали у справах, не мали наміру навідати родичів чи друзів, не шукали для себе нового місця. Ці люди втікали.
Жінки, чоловіки, діти. Штовхали навантажені візочки, тягнули клунки й коші. Вели тварин. Несли те, що спромоглися зібрати нашвидкуруч. Випадкові, часом недоречні речі. Казанок, миска, мішок дурри, але й поламана парасолька, розмальований параван від сонця, якісь черевики, якесь шмаття; якийсь чоловік не мав ані килимка для сну, ані миски, але волочив на спині кіш, набитий рулонами.
Тоді я не усвідомлював, що так виглядає війна. Десь там точаться битви, ллється кров, чути свист і гук сталі, але тільки час від часу. Військо переважно переміщається дорогами з одного місця до іншого. Коні чалапають ступою, піхота ледь волочить по спеці ноги, солдати волочать не лише списи і щити, а й казанки, пелерини, запасне взуття й лопати. Миски й лахміття. За ними тягнеться сморід і хмари мух.