Птах відкинув на спину голу шию завдовжки з рослого мужика, потім обернув голову набік, зиркаючи на мене великим, як таріль, очиськом. Зблиснула блакитнувата повіка. Я сковтнув слину.
— Це нескладно, він лише має знати, хто тут господар, — сказав кебіриєць, вручаючи мені списа. Я відступив на півкроку. — Інакше почне брикатися.
Я уявив собі, як орніпант брикається, і мені стало недобре.
— «Та кгаа» — сідати, «рагіі» — спокій, «мбайо» — бігти, «гайя» — вперед, «агіма» — швидше, «кусіта» — ліворуч, «гуме» — праворуч. Стій — «сіманґа» або «смііі»... — протараторив кебіриєць. — Це просто. Тепер зробимо коло. Сідай переді мною, покажу тобі, що робити списом. Просто. Запам’ятав?
На щастя, вперше я впав ще під час підйому, тому не сильно забився. Удруге полетів зі спини цього створіння, коли він рухався, і це виглядало так, ніби я рухнув із даху, але мені вдалося схопитися за сітку, що вкривала його боки, а потім потрапити ногою в стремено.
Це було найкоротше навчання у світі. До виходу залишалася, може, година, а я досі вчився пристібати величезне, але не надто важке сідло, і все повторював команди: «та кгаа, гайя, сіманґа...»
Коли птах вставав, слід було з усієї сили триматися великого відстовбурченого облука з ручками, але тут Брус помилявся. Коли тварина сідала, було ще гірше. Коли вона падала на коліна, у мене складалося враження, ніби я падав на свій зад з міського муру.
У таборі наростав хаос, на спини бактріанів складали й вішали останні скрині, починали розставляти тварин у довгу валку, одну за одною.
— Збираймося! — верещав Н’Ґома, його птах, що виглядав, як жива вежа, пройшов наді мною одним довгим кроком. — Аґіма, н’те!
Коли мені вдалося проїхати прямо кілька кроків, а потім повернутися, я пишався, ніби досягнув чогось неймовірного.
— Назад, вшиве пташище! — кричав Шип, люто вивертаючи списа, коли проїжджав повз мене на орніпанті, який явно трюхикав у бік Нагільґил.
Мені веліли їхати з правого боку каравану, ближче до голови, і триматися на третині відстані. Їхати рівно і не звертати. Це все.
Безкінечна валка крикливих бактріанів, людей і онагрів виходила з яру, а я дивився на це з птаха, немов із верхівки вежі.
Сідло, що охоплювало спину біля самої шиї створіння, було, в принципі, цілком зручним, особливо, коли я почав розуміти, що й для чого служить. Частина, що знаходилася переді мною, нагадувала кінське сідло, тільки дуже глибоке і з високим облуком спереду. Позаду, на спині, була широка лежанка, оббита шкірою й наповнена кінським волосом, з боків вона мала поручні і, мабуть, на ній можна було б спати, якби перемістити ноги вперед.
Мої речі звисали по боках орніпанта, але не було схоже, щоб він бодай зауважив якийсь тягар. У мене був бурдюк із водою і сумка з пригорщею м’ясних смужок і сушених фруктів. Дашок над головою відкидав тінь, можна було також опустити по боках запони.
Тільки от я не міг звикнути до ритму довгих пташиних кроків, які кидали мене з боку на бік, і я весь час мусив судомно триматися, щоб не впасти. Байрак іще не зник з наших очей, ще в ньому не показався й кінець каравану, а я вже відчував, що від напруги в мене зводить всі м’язи.
Ті кебірийці, які так само, як і ми, сідали на орніпантів, справляли враження, ніби їзда не вимагає від них навіть найменших зусиль. Вони напівлежали в паланкіні, схрестивши ноги на облуку, і ліниво керували птахом, ледь поводячи довгими віжками чи мляво штурхаючи його списом. Вони виглядали так, ніби керували бричкою, запряженою повільними онаграми, які самі знають, куди йти.
Я щомиті плутав команди, ремені сплутувались у моїх долонях, а спис ледь не випадав.
— Сподіваюся, ви краще б’єтеся, ніж погоните, — закричав хтось із вершників. — Бо нікудишній з вас був би конвой.
Я поглянув на нього понуро. Спітнілий, зболілий, я розпачливо намагався утриматися в сідлі. І навіть не мріяв про те, що залізти в паланкін, бо одразу б упав. У мене навіть не було часу, щоби щось йому відгаркнути.
Я гадав, що Нагель Зим — це безкінечне мертве море піску, тим часом ми їхали просто пустищем з купою скель, каміння, купин і якихось дерев, що росли то тут, то там. Це особливо не відрізнялося від степу, яким ми дісталися до міста.
Орніпанти йшли дуже швидко. Занадто швидко, бо один крок птаха — це кільканадцять людських, а треба було дотримуватися темпу достойної ходи бактріанів.
— Не виходь зі строю! — горлав хтось постійно.
— Рагіі... — прохрипів я, тягнучи віжки. Створіння обернуло гігантську голову, дивлячись на мене обурено.
Подорож через пустелю на спині величезного птаха — це щось, що триває вічність, коли ти її проживаєш, але запам’ятовується з цього небагато, ще менше можна буде про це розповісти.
В цій подорожі були тільки удари велетенських лап об землю, які я відчував усім хребтом, ніби мені давали копняка під зад, десь унизу пропливали скелі й кущі, з розжареного, ніби море ртуті, неба бив жар, мухи кружляли навколо обличчя й змія в’ючних тварин вилася в безкінечність.
Частина несла запаси їжі, води і кормів, частина — товсті прямокутні брили солі, запаковані і шкіряні мішки, частина — це якісь інші скрині й клунки. Тварини були навантажені так, що з-під багажу не було видно їхніх спин, а попри це вони йшли розмірено й без затримок, ніби геть не відчували ваги.
Хода тягнулася без кінця. Я відчував біль у хребті, стегнах, шиї і навіть у кожному пальці, що судомно стискали ремені поводів.
За якийсь час біль перестав мені аж так докучати, бо мене почало нудити. Сідло розгойдувалося не тільки з боку в бік, але й уперед і назад, птах із кожним кроком клював повітря попереду.
Після чергової безкінечності я виблював із сідла, але не міг дотягнутися до бурдюка з водою. Відчував, що якщо хоч трохи зміню позу, то зісковзну зі спини й скручу собі в’язи.
Птах крокував уперед, хтось постійно на мене кричав, що я вибиваюся зі строю, мій шлунок був, немов наповнений оцтом і зав’язаний вузлом, як стара ганчірка, сонце палило шкіру, навіть вітер нагадував радше дихання печі, і так без кінця і краю.
Без кінця.
Пам’ятаю, що в якийсь момент я вже точно знав, що не доживу до привалу.
Велика змія з людей і тварин вилася пустелею. На схід. На Ерг Окраїни Світу.
Туди, куди вела мене моя доля.
Пополудні я все ще поглядав на сонце, яке здавалося намертво приклеєним до небосхилу, ніби хотів силою перекотити його за горизонт.
Ми зупинилися на привал, лише коли воно було на відстані долоні від горизонту. Змія з тварин почала скручуватися в спіраль, бактріани ревіли, кебірийці вигукували команди. А ми їздили на птахах навколо, збиваючи клуби пилу. Це тривало цілу вічність.
Коли мені мені показали місце, і після довгої шарпанини мені вдалося змусити орніпанта сісти, я просто звалився з сідла в пісок. Дрижкі від напруги ноги не могли мене втримати, а в голові далі крутилося. Перед падінням я тільки встиг відстібнути бурдюк — ось і всі мої досягнення.
— Розсідлай його! — крикнув якийсь кебіриєць. — Ти маєш його нагодувати. Має знати, хто дає йому їсти.
Корм змішували в великих дерев’яних кадубах. Це була жовто-сіра глевка маса, що жахливо смерділа.
— Вони напаслися перед дорогою, — сказав кебіриєць, який мішав у діжці дерев’яним кийком. — Кожен ум’яв із три корови. Зараз їм не треба багато їсти й пити. Їм вистачить дурри з жиром, попелом, кров’ю й сушеними пацюками. Ліпи кульки. Великі, такі, як твоя голова. Притискай, вони не повинні розпадатися. Ще. На одного птаха береш три кулі. Подаєш у дзьоб на кінчику списа. Тільки обережно, він не повинен бачити всі кулі одночасно. І не дозволяй йому вставати.
Вода в пустелі тільки для пиття, і то її виділяють напрочуд ощадливо.
І так ти дізнаєшся, що значить не могти вмитися. Я був липкий від випаруваного поту, долоні були вкриті протухлим жиром і від мене на сто кроків несло смородом щурячих трупів.
Я нагодував чудовисько, подаючи смердючі делікатеси на кінчику списа і намагаючись не розсікти орніпанту голову, бо мене попередили, що тоді він «розсердиться». Птах поглинав кулі корму завбільшки з середній гарбуз цілими, примружуючи очі й задираючи дзьоб. Я бачив, як вони рухаються у нього вздовж стравоходу.