Знову я мусив щось пристібати й прив’язувати тремтячими пальцями, щомиті поглядаючи на найближчий пагорб. Те, що кинув мені Брус, виявилося покривалом із товстої скрипучої шкіри, вкритої рідкою шерстю, із врослими багатокутними роговими пластинами, схожими на щитки черепахового панцира. Однак ці були менші, завбільшки з монети, і шкіра залишалася гнучкою, та все ж була кращим захистом, ніж плетена кольчуга. Шкіра кам’яного вола. Я прикріпив її до сідла з обох боків, там, де бачив залізні пряжки, а поли, що залишилися попереду, вдалося легко застібнути під шиєю здивованого птаха, який тепер виглядав, як покруч орла і черепахи або як казкова пташино-рептилоідна химера.
Я ще відв’язав від сідла круглий кебірийський щит із тонкої кутої сталі і сторчма встромив його в пісок, а потім приготував собі лук і стріли.
Це все, що я встиг, перед тим, як ридвани виїхали на вершину пагорба і стали вряд у клубах пилу.
Запала глуха тиша.
На пагорбі стояло п’ять ридванів, і більше не з’являлося. Я встиг помітити шипасті букранії на головах запряжених у них бактріанів, які через це стали схожими на потвор, і важкі попони зі шкіри кам’яних волів. Серпи стирчали навскіс із втулок на маточині колеса, а не з ободів, щоб не розтрощилися об повсюдні скелі й каміння.
Ридван, що стояв посередині, був найбільшим. Вищим за інші, на обох бортах стирчали скісні тички з трикутними жовтими й червоними прапорцями, що лопотіли на вітрі, погонич стояв, розставивши ноги, голий, одягнений лише в панцир із наплічниками сотника і нагомільники. За ним обабіч нервово облизувалися два бойові леопарди у шпичастих нашийниках.
Це тривало кілька ударів мого серця, яке опинилося десь високо в горлі.
Я вийняв кілька стріл, встромив їх у землю біля своєї ноги й перевірив пальцем тятиву, коли погонич найбільшого ридвана видав дикий крик, ніби геть збожеволів, і вози ринули з пагорба, збиваючи клуби пилу.
Гадаю, вони справді прийняли нас за випадкову групу втікачів. Ридвани не надто придатні для штурму чого б то не було, але в переслідуванні втікачів чи розпорошеної піхоти не мають собі рівних. Думаю, їхній командувач був переконаний, що після першої атаки ми в паніці розбіжимося пустелею.
Ридвани мчали дедалі швидше, вправно шикуючись у один ряд, я вже чув усе гучніший свист обертових серпів.
— Це ті нові, з рухомими дишлами, — крикнув Сніп, що сидів навпочіпках за своїм птахом неподалік із луком у руці. — Вони можуть обертатися на місці, якщо зроблені добре!
— Де наші?! — заверещав я до нього у розпачі. Шип, Н’Деле й Бенкей, які щойно вибігли за барикаду з бактріанів, зникли з-перед моїх очей, і я ніде не міг їх розгледіти.
— Там, де треба, тохімоне! — загадково відгукнувся він.
— Рагіі! Чекати! — крикнув Н’Ґома з притиском.
Серпи скажено вили, їх було добре чути, попри тупіт копит бактріанів, а валка пекельних машин наближалася до нас дедалі швидше.
Перші стріли випорхнули вгору в розжарене небо, у мене складалося враження, що вони летять надто повільно й не здатні нікому завдати кривди. Але за мить вони пришвидшились і одна за одною впали в юрбу людей і тварин.
Вони вдарили так швидко, що здавалося, ніби виросли зненацька серед скель і бактріанів, немов чудернацькі рослини. Пролунав страхітливий крик і одразу ж рев пораненої тварини.
— Чекати! — вигукнув Н’Ґома. — Не стріляти, підпустити ближче! Нґодані! Рагіі!
Наступні стріли здійнялися вгору ще до того, як упали перші. Я чув їхній брязкотливий зойк, коли вони впивалися в небо, а потім лютий виск, коли вдарялися об землю всередині оборонного кола.
Я натягнув лук і прицілився у найближчий ридван, який був уже за сто кроків.
Мені було видно клуби куряви, швидких бактріанів, що виглядали як колючі морські створіння, і постать погонича, який стояв на зігнутих ногах, його широку окуту пов’язку, що захищала чоло і щоки.
— Чекати! Рагіі! — затягнув Н’Ґома голосом, сповненим напруги. — Стріляти тоді, як вони проїжджатимуть повз вас! З голови... по черзі... прямо... стріляй!
Погоничі дісталися скрученого в кільце каравану. Вони вибрали це місце, бо там його не захищали настовбурчені скелі. Я почув хрускіт і тупотіння, коли один за одним розкручені серпи шмагали боки сидячих бактріанів, прикриті лише багажем.
Залунав жахливий рев людей і тварин воднораз, вибухнули фонтани розпиленої крові й полетіли якісь клоччя, а ридвани, розвернувшись перед самими скелями, помчали уздовж каравану, щомиті порскаючи стрілами. Коли вони посипали з нашого боку, зчинився небачений галас і хаос.
Вози прокотилися за кільканадцять кроків від мене з виском вируючих лез, оббризкуючи мене гарячою кров’ю. Я вистрілив у першого погонича, потім двічі в останнього, так швидко, як тільки спромігся натягнути тятиву.
Ридвани проминули нас, розділилися, щоб об’їхати наш живий форт з іншого боку. Я не бачив, чи я або хтось із наших у когось влучив. Наші нападники — так. Звідусюди позаду себе я чув хор криків і зойків поранених людей, змішаний із ревом наляканих тварин. Скрізь стирчали довгі стріли із яскраво-червоним оперенням.
Я дивився, як візники розвертаються, викидаючи фонтани піску з-під колес, дивився на танець стрільців на задній платформі, один із них на повороті схопився за борт воза й повис на зовнішньому боці, обтяжуючи ту сторону ридвану, біля самих розкручених серпів. Віз розвернувся, піднявши колесо, і знову мчав на нас. Ще один лучник витягав стріли одну за одною і, тримаючи лук плазом, блискавично їх випускав, не прицілюючись.
Котрась із тих стріл шугонула в мене над головою, наступна відбилася від паницира мого птаха. Я відпустив тятиву, але моя стріла лише з тріском влучила в розкручені окуті спиці великого колеса й зникла. Я прицілився в візника, але той ухилився одним рухом напруженого зігнутого тіла, стріла впилась у випуклий, як корабельний ніс, чордак ридвану, нікому не завдавши шкоди. Він знічев’я її зламав і з диким вереском струсонув віжками.
Біля мене на піску худий високий дітвак звивався в муках, страхітливо кричучи, стріла пробила його тіло навиліт, по мідній шкірі котилися краплі крові. Хтось харчав, захлинаючись кров’ю з прошитого горла. Я бачив довкола нерухомі тіла, що перепліталися, вкриваючи пустелю габою.
Я почув знайомий виск — це серпи чергового ридвану спромоглися розгромити інше місце живої барикади, кілька бактріанів зірвалося на ноги, я побачив, як два з них мчать у пустелю, гублячи товари й залишаючи за собою смуги крові. Один із них волочив за собою заплутану в упряжі людину, за другим тяглися червоні кишки.
Причеплений чоловік спромігся вивільнитись, я бачив, як він підіймається з землі й кидається назад до каравану. Він біг, як божевільний, перебираючи довгими ногами під наші крики. Ми кликали його, кебірийці щось скандували, мабуть, його ім’я, коли один із леопардів зненацька вискочив йому на плечі й вони обидва покотилися в хмарі піску.
Крик застряг у наших горлянках.
Ридвани кружляли навколо нас, немов скельні вовки, описуючи кола, розвертаючись на місці під свист серпів і засипаючи караван стрілами. Вони здавалися незнищенними. Пам’ятаю, як я випустив три стріли, одна за одною, прямо в машину, що пролітала повз, але не побачив жодного ефекту.
Зате з ридвану в мене полетіла сулиця, яка злегка розтяла мені бік і впилася в пісок, а також стріла, яка простромила мені стегно. Я відчув це, як удар кнутом, скрикнув і тяжко повалився на землю.
Одразу ж я почав роздягатися, здивований, що не відчуваю особливого болю. Було боляче, але якось так поверхово. Стріла стирчала в моєму стегні, трикутний наконечник виднівся десь позаду, оперення витикалося пурпуровою квіткою спереду. Я відламав його, схопився за наконечник і потягнув. Тут же відчув полегшення, але тоді полилася кров. Мені потемніло в очах, і здавалося, що висохла червона пустельна земля під моїми ногами перетворилася на трясовину.
Ридвани і далі кружляти навколо, і далі з виском у них порскали стріли й такі ж самі впивалися в землю між нами.