Бенкей тягнув ослабленого Шипа, Н’Деле залишився позаду, підняв із землі відірваний шматок ланцюга і, широко розставивши ноги й розкручуючи залізо, чекав на зустріч із ридваном, уважний і спокійний.
Однак командир його проігнорував і оминув швидким рухом. Віз промчав на одному колесі, Н’Деле метнув ланцюгом, але він лише зірвав серпи з колеса.
Ридван проминув кебірийця на повному ходу й наздогнав обох утікачів, коли мені залишалося до нього три-чотири стрибка орніпанта.
Бенкей відштовхнув пораненого Шипа і вийняв меча, але віз ударив його вбік, підкидаючи в повітря, ніби ляльку.
Командир ледь не вискочив із козел, тримаючись лише однією рукою, сильно вихилився в сторону й різонув Шипа по спині серпом.
Вивідник повалився в пісок, а я люто заревів. Командир повернувся на козла, розвернувся перед самим носом кебірийця й помчав у пустелю, тягнучи за собою труп свого лучника.
Я погнав за ним.
Зрештою, птах був швидшим, ніж ридван, але віз виявився набагато маневровішим і значно краще робив ривки.
Коли орніпант розігнався, їхати було набагато зручніше, він перебирав ногами так швидко, що не відчувалося поштовхів, і я мчав над кам’янистою пустелею так, ніби летів.
Не знаю, як довго я його переслідував. В мені палала лють. Я бачив перед очима своїх людей, які падали, ніби кеглі, Шипа з навскісною раною, Бенкея, покаліченого бактріанами.
Я прагнув крові. Крові того, хто не дав нам піти і хто думав, що справить собі різанину безборонних утікачів.
Звичайно, не можна було допустити, щоб він повернувся до своїх і розповів про великий караван, що йде за Ерг Окраїни Світу, але тоді я не мислив такими категоріями.
Ми були за пагорбом, сотник, який керував ридваном, уже не петляв, тільки гнав уперед на повних парах. Зрештою він озирнувся через плече і побачив, що я дедалі ближче. Злегка повернув, затуляючись від мене серпами, які залишилися в нього на одному колесі, але я скерував птаха на інший борт.
Ми так трохи побавилися: він брав праворуч, а я обходив його з лівого боку, весь час залишаючись на відстані кількох кроків.
Я бачив його круглий залізний шолом, не такий, як шкіряна заслона обличчя, що закриває чоло і щоки, яку носили інші погоничі ридванів. Викута ослона у формі чогось схожого на людський череп приховувала його обличчя аж до губ, на скронях були прикріплені два віяла з лез, немов невеликі крильця. Позаду на шоломі розвивався хвіст із кінського волосу. Мені попався митець, який справді любив те, що робить.
Він видав свій оскаженілий бойовий крик, виштрикнув із підлоги списа і одним рухом обкрутив його рукою й закріпив за карком, поганяючи іншою рукою.
Я вдарив списом, ніби ціпком, прагнучи повалити його на коліна, він ухилився і зробив випад списом у мій бік, але я відбив удар. Він пришвидшився, і ми знову віддалились один від одного.
Він лишив мене трохи позаду, а потім несподівано зробив дикий розворот на одному колесі. Віз похилився, леза завирували в повітрі. Просто на рівні черева мого орніпанта.
Я розпачливо смикнув поводи, ніби сидів на коні, вперся в сідлі і птах справді підскочив. Із жаским туркотом, розправляючи дивні маленькі крила, він полетів скоками над серпами й задертим бортом воза. Величезні лапи ударили в пісок, я знову смикнув віжки й орніпант розвернувся на місці прямо на ридван, що прокручувався на колесах, після чого клюнув великим дзьобом біля самого колеса, і шарпнув головою вгору. Віз підскочив у хмарі піску і каміння, з гуркотом тріснула вісь і кузов перевернувся на бік, в який його потягнули бактріани.
Якусь мить я нерухомо постояв у сідлі, потім прохрипів «та кгаа...», штурхаючи птаха в коліно кінцем списа.
Я повалився в пісок, бо прострелена нога зігнулася піді мною, але одразу ж підвівся, опираючись на меч.
Я підійшов до перевернутого ридвану, хапаючись за різні речі, як старий. Одне колесо досі крутилося.
Погонич підводився з великим зусиллям, кров цівками лилася по його обличчю. Його ліва рука була якось дивно вигнута, може, зламана. Однак у правій він тримав спис, який тимчасово послужив йому як ціпок, але наступної миті він прокрутив ним у повітрі, зігнув коліна і спер древко на карку.
Я вже бачив, як він скеровує цей удар, однією рукою пересуваючи древко спиною, тож я був готовий. Відбив його мечем, але дістав копняка в поранену ногу, і це мене здивувало. Я б мав, скавучи, впасти в пісок, але цього разу біль мене протверезив. Я заблокував удар списом й угрів його головою по зламаній руці. Почувся крик, і сотник повалився на землю.
Він був нижчим і, здається, легшим від мене. На ридванах поганяли саме такі. Ми підвелися одночасно й кинулися один на одного, як пси.
Спис брязкнув об короткий меч вивідника, знову і знову, а потім я однією рукою схопив древко, другою ж ударив плазом противника в горлянку.
Що це була дівчина, я зрозумів лише тоді, як відрубав їй голову й побачив, що хвіст на шоломі — це її волосся.
Потім я видерся на спину орніпанта, увесь заляпаний своєю кров’ю, і дозволив йому їхати, куди він хотів, пильнуючи тільки, щоб не загубити відрубаної голови сотниці.
Пустеля навколо мене погойдувалась, і я не знаю, як дістався до каравану.
Орніпант сам повернувся. Я вже відпливав кудись понад пустелю й залитий кров’ю світ.
Я потонув у пульсуючій, немов віддалений звук барабану, червоній пітьмі, з якої мене вирвав біль.
Мені промивали ногу чимось, що пінилося й пекло живим вогнем, а я шарпався в руках кебірийців. Хтось підсунув мені бурдюк. Спочатку я великими ковтками напився води, а потім мені дали миску амбрії.
Я захлинувся вогняним напоєм, хтось підтримував мене за плечі, поки я кашляв.
А потім я знову опритомнів.
Моя нога була перев’язана чистим полотном, інша пов’язка овивала мій бік, на лобі я відчував щось приліплене, що стягувало шкіру, як шматок застиглого воску.
— Ми спалюємо своїх померлих, — почув я Бруса десь далеко й одразу ж прийшов до тями.
— Ми теж, — відповів якийсь кебіриєць. — Але тут немає, чого підпалити. На цих маленьких вогнищах із коров’ячих пляцків? У пустелі важливо тільки, щоб вони не стали кормом для шакалів.
Мої люди! Бенкей! Шип! Н’Деле! Сніп! Похитуючись, я підвівся, і сперся на якийсь ціпок.
— Хто вижив, Брусе? — прохрипів я. Він обернувся до мене і здивовано поглянув.
— Усі, тохімоне. З наших — усі, — відповів невпевнено. — Але Шип помре.
— Як це?! Не дайте йому померти!
— Його рятують. Але я вже бачив багато ран. Цей спис випустив йому повітря з легень і, здається, зачепив серце. Стріла прошила нирку. Він помре.
Я знайшов його в довгому ряду скривавлених і стогнучих людей, біля яких крутилися лискучі від поту кебірийці з оберемками перев’язок і тиквами ліків. Один із них обкурював поранених димом, що сочився зі срібної посудинки, і обмахував віничком із кінського волосу. Ще один присідав біля них навпочіпки із чашею, повною голок, і встромляв їх у голову й інші місця на тілі. Мене вразило, що поранених так багато.
Шип лежав збоку, його дуже ретельно перев’язали, хоча пов’язки здалися мені дивними. Рана від серпа була ніби не глибокою, бо її зшили ниткою із кінського волоса й заліпили якимись пластирями, але з грудей у нього стирчав дерев’яний прутик, який я спочатку сприйняв за древко стріли. Однак виявилось, що це шматок очеретини, використаний як маленький корок.
— Витягни... тохімоне... — прохрипів Шип, дивно дивлячись на мене блискучими очима на мертвецько білому лиці. — Витягни... корок...
Я обережно вийняв корок і почув сичання повітря.
— Тепер заткни... Мене б уже не було... якби... не ця... очеретина...
Він розкашлявся, по його підборіддю потекла цівка крові. Він судомно схопив мене за руку.
— Тохімоне... я був... поганою... людиною... Запали для мене лампу...
— Ти виживеш, сину Бондаря, — сказав я крізь сльози. — Я забороняю тобі помирати!
— Тохімоне... ти наздогнав його?
— Так, Шипе. І відтяв йому голову. Ми вбили всіх!