— Це... добре...
— Я забороняю тобі помирати, — крикнув я в розпачі. — Ти дав свою аґіру! Аґіра, аскаро!
— Кано... Тепер мені треба відпочити... тохімоне... а потім... я піду з тобою на край світу...
Життя покинуло його руку зненацька. За мить вона стала річчю. Мертвим предметом, немов пуста рукавичка.
— До мене! — гукнув я. — Рятуйте його! Розбуди його своїми голками!
Кебіриєць присів біля нас, помасував Шипа за вухами і на шиї.
— Матуфу, — сказав. — Смерть. Голки — для живих. Його вже немає всередині. Мої голки нічим не допоможуть.
— Він же ще був живий! — кричав я. — Куди він подівся?!
Кебіриєць поводив руками над головою.
— Зараз він тут, над нами. Як хмара, якої ми не бачимо. Побуде ще тут якийсь час, а потім відлетить. Шукатиме вашого Творця. Його тіло — як покинутий одяг. Це вже не твій вивідник.
Ми поклали його біля інших убитих, загорнутого в біле полотно.
Під час битви я був впевнений, що загинуло багато людей, але окрім Шипа, там лежало лише вісім тіл. Той, кого загриз леопард, хлопець, прошитий стрілою біля мене, двоє, на яких упав рознесений на шматки віз, двоє з тих, які повалилися з пораненим орніпантом, і двоє убитих стрілами. До того ж, ми втратили п’ятьох бактріанів і мали купу поранених. Але це все. У полум’ї битви мені здавалося, що буде значно гірше.
Н’Ґома сидів на колінах поруч, заходячись страшним плачем, і посипав голову піском.
— Хтось із них був тобі такий близький? — запитав я співчутливо, витираючи власні сльози рукавом.
— Усі! — крикнув він у розпачі. — Поглянь! Там лежить другий син третьої дружини мого кузина по дядькові! А там, подивися! Це Унґеле! Другий син шостого брата першої конкубіни мого дядька! Омбана! Третій син другого сина першої дружини другого чоловіка моєї бабці! Алімбе! Бідний Алімбе! Твоя Аґлая намарне чекає, а ти лежиш мертвий у піску Нагель Зиму!
— Ким був Алімбе? — запитав я з повагою.
— Моїм племінником, — відказав він коротко.
Довго вночі палали вогнища. Кебірийці грали на барабанах, співали, танцювали й справляли учту для своїх померлих.
Ми забрали тіло Шипа і звели йому курган із найбільшого каміння, яке тільки спроможні були підняти. Зберігаючи мовчанку. Я поставив йому запалену лампу, а Сніп увесь день намагався вирізьбити що-небудь на пласкій стороні одного з каменів. Йому вдалося нашкрябати «Шип» і видлубати символ клану Криги.
Наступного дня ми рушили далі.
Моя нога спухла і в мене була гарячка, тож я їхав, лежачи під паланкіном, а Брус поганяв мого орніпанта.
Пустеля змінилася. Ми виїхали з-за чергового пагорба серед скель і каміння й побачили перед собою ряди невеличких, укритих зморшками, горбків, що тягнулися до горизонту, немов застиглі хвилі. Як сягнути оком, не було там нічого, окрім піску. Нічого, по чому можна було б орієнтуватися, і нічого, що можна запам’ятати. Тільки пісок і небо.
— Ерг Окраїни Світу, — мовив Брус із сідла. — Поглянь назад, тохімоне. Відтепер ми не бачитимемо нічого іншого. І більше не побачимо нашої країни.
— Вона й так уже не була нашою, — відказав я неохоче, бо в той момент мене турбувала лише моя нога, яка боліла і свербіла одночасно.
Наступні дні складалися тільки з нудьги, спеки й безкінечної монотонності. Бактріани брели в піску, уздовж повзучого каравану чалапали орніпанти, повітря дрижало, як вода у струмку. Сонце вставало перед нами, поступово нас наздоганяло, а потім вело шляхом, випалюючи очі й заливаючи голови жаром, поки не вкладалося спати за нашими спинами.
Вечорами надходила прохолода і нас накривало чорно-кобальтове небо, глибоке, жахаюче і всіяне зірками, що висіли лиш трохи далі, ніж на відстані руки. Здавалося, що це ніби криниця, в яку можна провалитися, якщо надто довго в неї вдивлятись.
Ми сиділи навколо тліючих шматків сушеного гною, вмочували зліплені з дурри кульки в гострий гишмиш і ощадно цмулили малими ковтками пальмове вино. Дні минали один за одним, довгі й одноманітні, а попри це вони вислизали, мов намистини з розірваного шнурка. Я б забув про плин часу, якби не моя нога. Через кілька днів я вже міг ступати майже нормально і власними силами залазити на спину птаха. Минуло ще кілька — і я зайняв своє місце в сідлі, а Брус повернувся на власного орніпанта.
Це мало що змінило, бо з якогось моменту мій підданий майже перестав озиватися. За весь день, поки ми їхали на одному птаху, ми обмінювалися, може, кількома реченнями. Він сидів нерухомо в сідлі, а на привалах знаходив собі місце далеко від інших, дивився на захід і щось собі бурмотів.
Ми брели через пустелю, і це було ніби плисти морем. Якщо йти під вітрилом, настає такий момент, коли не лишається нічого, тільки корабель і море. Неможливо доплисти до берега, як би не намагався. Тут було так само. Життя було лише там, де караван. Ніхто не зміг би сам повернутися, навіть якби забрав усі запаси й в’ючних коней.
Я відчував це щодня, все далі й глибше занурюючись у пустку.
Окрім нас тут не було нічого. Ніде. Лише порожнеча. В жодному місці я ще не був настільки сам із собою. Пустеля була, немов дзеркало, яке підсовувало мені під носа лише Стовпа, сина Списника, кайтохімона клану Журавля, бо крім нього був лише дзьоб величезного птаха, що погойдувався назад і вперед, пісок і небо.
Ми поступово так заглибилися в пустелю, що ночами почали чути голоси.
Я гадав, що це завиває вітер серед дюн, але за якийсь час було виразно чути гнівні слова невідомою мовою, часом сміх чи голосіння. Вони лунали з-за самісінької вершини дюни, але коли ми туди прокрадалися, піщаний схил виявлявся порожнім. І жодного сліду, лише вирізьблені вітром дрібненькі хвилі.
Кілька разів я схоплювавя, бо мені здавалося, що хтось на мене дивиться.
Раз я бачив, що мій орніпант раптово зривається, порикуючи, ніби побачив у темряві щось, чого не бачить ніхто інший.
Іншого разу я побачив пару чорних постатей, дуже високих і худих (значно вищих, ніж найвищі кебірийці), які пройшли табором, не залишаючи слідів, і зникли в серці ночі.
Тільки бактріани не переймалися нічим, надто тупі, щоби будь-що відчути. Вони просто жували корм, із хрускотом переминаючи його щелепами.
Я швидко зрозумів, що інші вивідники також це помітили. Часом вони зривалися і зі зброєю в руках обходили табір, але нічого не знаходили.
Кебірийці не хотіли про це говорити.
Урешті-решт ми пішли поговорити з Н’Гомою.
Він довго мовчав, пихкаючи своєю люлькою, почастував нас відваром і не сказав нічого, поки ми не лишилися під розтягненим над піском дашком самі.
— Так воно вже є з пустелею, — мовив нарешті, — якщо дійти так далеко, куди не ведуть жодні шляхи. Кожному піщаноплавцю про це відомо, але ніхто про це не говорить. Пустеля нам не належить. Тут, де не виживе жодна людина, де немає навіть стеблинки чи краплі води, знаходиться королівство істот, що старші, ніж сам світ. Їм не потрібна ні їжа, ні пиття. Вони — саме світло й вогонь. Вони — те, чим самі хочуть бути. Дрижким стовпом повітря чи вихором піску. Ми йдемо через їхнє королівство. Вони дозволять нам пройти або ні. Часом вони кричать чи насміхаються, але це нічого не значить. Ми маємо пройти так, як через чиюсь домівку. Тихо й обережно. Не намагайтеся на них нападати, навіть якщо вони почнуть з’являтися в таборі, шарпати паланкіни й розкидати речі.
— Хто вони такі? — запитав я.
— Ми називаємо їх живим вогнем, Н’Мату. У вас на них кажуть Іфриси, але ви не знаєте, про що говорите. Амітраї не знають, як перейти пустелю.
— Ми кірененці, — буркнув я.
— Знаю, сину, але тут це нічого не значить. Є тільки пісок, небо, Іфриси й люди. І ви, і ми однаково чужі.
Часом це були шепотіння, часом заклики, а часом ми відчували на собі чийсь погляд.
Окрім цього, пустеля залишалася такою ж. Були скупі мірки води й харчів, дрібний, як борошно, пісок проникав у кожну щілинку одягу. Цілісінькими днями я варився у поті, щільно закутаний пустельним плащем із тюрбаном, що захищав голову і все обличчя. Мені було пекельно спекотно, але принаймні сонце мене не смажило.