Брус майже зовсім перестав озиватися. Він більше не сидів із нами біля вогнища, стверджуючи, що не може витримати в цій спеці, що вивідники курять люльки. Я помітив, що він з’їдає тільки кульки з дурри, ощадливо вмочуючи їх у соус, старанно уникаючи шматочків м’яса, на які полювали всі інші. Пив він лише воду й коли йому пропонували його нікчемно малу порцію пива, відмовлявся досить різко.
Він кривився, коли Н’Деле починав співати, і з радістю тримався осторонь. Я помітив, що в нього завжди було закрите передпліччя, навіть коли наступала вечірня прохолода й можна було зняти трохи одягу. Також я помітив, що вивідники, особливо Бенкей і Сніп, водили за ним недовірливим поглядом. Однак Брус не робив нічого підозрілого, окрім того, що кожного вечора дивився на захід у понурому мовчанні, сідаючи на краю табору, але вже без люльки і бурдюка.
Я постійно чув голоси, не раз мені здавалося, що я бачу якісь постаті. Як і вивідники, я тоді рефлекторно тягнувся по меча або стискав у долоні спис, але не робив нічого.
Іноді в таборище падав камінь, невідомо ким кинутий, іноді складені стосами речі перекидалися без видимої причини.
А одного дня я прокинувся, щойно зайнявся блідий світанок, коли всі ще спали, і побачив Іфриса, що стояв прямо наді мною. Я не був упевнений, чи я справді пробудився, чи бачу сон, бо почувався дивно й не міг поворухнутися. Я ледь повів очима, він стояв наді мною, химерно довгий і худий, чорна, як сажа, постать на тлі сіріючого неба. Це була не тінь, а чорна пляма. Він був як дірка, що вела в пітьму, а не як хтось із чорною шкірою. Його до неможливості видовжене тіло було таке темне, що здавалося пласким, фігурою, намальованою на паравані.
— Невдовзі ти ввійдеш у Пустище Снів, — почув я шепіт, що долинав ізсередини моєї голови. — Однак ти мусиш пройти його невсипущим. Бути єдиним, хто бачить. Не ковтай мертвецької води, сину Списника.
Я хотів щось сказати, але не міг вимовити ані слова. Іфрис раптово зблід, став спершу тінню, а потім стовпом дрижкого повітря і вранішнім світлом.
Тоді я справді прокинувся, сонце стояло вже на два пальці й навколо мене згортали табір.
Слова з дивного сну я зрозумів значно пізніше.
Одного дня після полудня голова каравану зупинилася, попри те, що сонце ще було високо. Н’Ґома розпорядився зробити привал, хоча я не розумів, навіщо. Коли я доїхав на вершину дюни, побачив цілком біле пустище, на якому не було піску.
Це був ідеально білий скельний покров, вкритий найхимернішими будівлями, які мені доводилося бачити. Там стояли величезні, немов цілий імператорський палац, ідеальні конуси, ніби зі скелі стирчали кінчики рогів якихось монструальних створінь; там були білі кам’яні кулі, що нерухомо висіли над землею, були стовпи, що повільно здіймалися вгору прямо зі скелі, розквітаючи вгорі великими віялами, немов гігантські квіти.
На скелі під ними ідеально прямі лінії загорались і гасли, ніби їх наповнював вогонь.
Ми зупинилися, втративши дар мови, не знаючи, на що ми дивимося і що буде далі.
— Це місто? — запитав безпорадно Бенкей.
— Це Тупана Усінґі, Пустище Снів, — відповів Н’Ґома, який на своєму птаху в’їхав між нас, а я раптом пригадав свій сон, побачений кілька днів тому. — Прокляте місце, але тільки так можна пройти на інший бік пустелі. Заходьте в табір. Я знаю, що робити, але треба приготуватися. Не дивіться туди. Навіть якщо тільки дивитися, це може довести до божевілля або вбити.
— Дорога веде прямо на інший бік, — пояснював він потім. — Кожен, хто туди вступить, невдовзі почне бачити те, що хоче. Ми посеред пустелі, зазвичай кожен вже про щось мріє. Найчастіше про мету подорожі чи про тих, кого він залишив десь далеко. Але іноді людина відчуває страх. Це путеля. Нагель Зим. Смерть підстерігає на кожному кроці. Однак Тупана Усінґі чує усі ці думки. Чує і відповідає. Той, хто мріє про сад із потоком води, про дівчат і свіжих фруктах, побачить такий сад. Іноді в ергу видно картинки озер, сіл і міст, але вони несправжні. До них не можна дійти. У Тупана Усінґі все інакше. Тупана дає тобі те, чого ти хочеш, і ти можеш туди піти. Можеш вступити у сад. Можеш побачити близьких. Але тоді залишишся там назавжди. Тупана Усінґі може також наділити тебе твоїм страхом. Може наслати демонів, яких ти боїшся, але тут вони справді розірвуть тебе на клапті. Багато хто вступам між ці дивні веж і кулі. І всі там залишилися. Ув’язнені в своїх мріях і кошмарах.
— Як ми маємо пройти через таке місце? — коротко запитав Сніп. — Це ж божевілля.
— Сьогодні ми з’їмо щедру вечерю. Будемо танцювати, грати на барабанах і співати. Сьогоді наїмося досита й вип’ємо залишки пальмового вина. Також вип’ємо трави, які нас зміцнять. А завтра ми вишикуємо караван, на чолі якого стане Унделе Малінда. Брат по дядькові третьої дружини дядька мого дідуся. Ундуле не бачить, але йому не потрібні очі. Він завжди знає напрямок. Він нас поведе, провадячи першого бактріана. Усі тварини підуть за ним, як і птахи. А ми спатимемо. У сідлах і паланкінах. На скринях бактріанів. Ми спатимемо глибоко, бо вип’ємо мертвецької води. Увесь караван пройде через Тупана Усінґі в глибокому сні, ведений сліпцем. Це єдиний спосіб зайти туди й вийти.
— Ти вже робив це раніше? — запитав Бенкей. — Чи лише зараз це спало тобі на думку?
— Ми багато разів проходили через Тупана Уінґі, я і мій брат Н’Бені. І щоразу ми поверталися набагато багатшими.
Було так, як він сказав. Половину смолисто-чорної, прикрашеної зірками ночі ми танцювали, пили і їли, а я увесь цей час не міг забути слів, почутих уві сні.
Чи мав я шанси вижити, не випивши мертвецької води? Що мені мала дати Тупана? Мрії чи кошмари? І як би я мав звідти вийти, якщо нікому більше це не вдалося?
Однак уранці, після скромного сніданку, я робив те, що й інші. Допомагав нав’ючувати тварин, осідлав свого птаха, випив миску відвару. Всі виглядали нажаханими, хоча намагалися цього не показувати.
Коли було готове пальмове вино зі старанно відміреними краплями мертвецької води, панував такий настрій, ніби ми планували самогубство. Лише в кебірийських чарівників, які відміряли напій, не тряслися руки.
— Дивися, не схиб, — процідив Бенкей. — Я — вивідник, я мав справи з цією штукою. Ненавиджу, коли в мене болить голова.
— Одна крапля присипляє, друга позбавляє болю, третя вбиває, — продекламував кебіриєць. — Тут не можна помилитися.
Я був нажаханий більше, ніж інші. Вони мали довіритись сонній воді і або прокинутися з іншого боку, або взагалі ні. Я мав довіритися власним чуттям.
Нам подавали напій у маленькому чайничку перед тим, як ми мали залазити на сідло орніпанта. Пояснювали, що треба сісти і якнайшвидше прив’язатися до поручнів паланкіна, щоб не скотитися під час їзди. Підняти орніпанта й рушити вперед. А потім заснути.
Я приклався до носика чайника, відпив, але ковтати не став. Тихцем виплюнув вино, щойно вибрався на спину птаха, і прополоскав рот водою з бурдюка, яку також виплюнув, але все одно відчув, як у мене німіють язик і щоки.
Птах вирушив за іншими вниз по дюні. Караван під проводом сліпця направлявся прямо на примарне пустище, де рухалися чудернацькі конусоподібні вежі, що виринали з землі й ховалися під скелю без жодного сліду.
Я бачив, як люди один за одним опадають на свої ложа, як опускають голови чи погойдуються прив’язані в сідлах, немов трупи. Хтось загубив палицю, яка з брязкотом покотилася по гладенькій скелі.
На Пустищі Снів панувала жаска глуха тиша. Було чути тільки тупіт десятків копит в’ючних тварин і важкі чалапання орніпантів. На чолі високий старигань у каптурі впевнено йшов на схід, стукаючи об камінну плиту кінцем списа, ведучи за вузду першого бактріана. У нього був такий вигляд, ніби він ступав по власній тіні.
Я не провалився в тяжкий безпам’ятний сон, як решта, але й так боровся зі злипанням повік. Часточка мертвецької води, мабуть, проникла в моє тіло через язик і рот, але це було неуникним. Тільки от те, що я бачив, поки мої очі закочувались, а голова погойдувалася вперед-назад, могло з такою ж імовірністю бути правдою, як і химерним сном.