Я дивився на гігантські шпилі, що здіймалися наді мною й простромлювали небо, шпилі, якими вгору і вниз котилися великі кулі; на кам’яні шипи, які найширшою своєю частиною біля основи накрили б цілі села і які раптом розділялися в повітрі на окремі пласти; на великі блискавиці, які з сичанням стріляли між верхівками веж.
А потім я опинився в імлі. Щільній і густрій, немов сметана, імлі, в якій я йшов уже на своїх ногах. Мій птах кудись зник, каравану також ніде не було видно.
З туману виринула невиразна постать високого чоловіка в каптурі й кірененській куртці під плащем.
— Стовпе! — загукав чоловік тремтячим голосом. — Мій маленький тигре...
Ми впали один одному в обійми. Мій батько виглядав молодше, ніж тоді, коли я бачив його востаннє, мав запах прив’ялих квітів і бакхунового диму.
Я навіть не помітив, коли сльози почали котитися моїми щоками.
— Батьку... — прошепотів я, і раптом пригадав, що таке Тупана Усінґі. Вічний сон, що втамовує тугу, але не випускає з обіймів. — Батьку, я мушу піти...
— Так, хлопче, — мовив імператор, мій батько. — Ти не можеш тут залишитися. Не можеш стати частиною сну. Тому я не вітаю тебе в саду. Поглянь. Тут немає ні кущів, ні павільйонів, немає твоїх коханих жінок, немає твоїх братів і матері. Є тільки ми удвох. В імлі.
— Батьку... я так утомився....
— Знаю, Стовпе. На тебе ліг тягар понад сили. Але ти той, хто може це все подолати й повернути весь світ назад на його шлях.
— Чому я?
— Бо тільки ти вижив, сину. Відуни на мить побачили одну з твоїх доль. Іди за нею далі.
— Скажи мені, що я маю зробити!
Він похитав головою.
— Не можу. Доля — немов дим. Мені не відомі всі події і я не знаю, якими вони будуть насправді. Я — лише спогад, не справжній дух.
— Ти не мій батько?!
Він усміхнувся.
— Я те, що ти про мене запам’ятав. Я — все те, чим був твій батько, що залишилось у тобі і що Тупана Усінґі прикликав сюди. Те, в чому опинився дух твого батька, та єдина іскра свідомості, має залишатися прихованою, як і таємниця смерті всіх людей. Воно ніколи не повинно постати перед очима живих.
Він узяв мене під руку.
— Ходімо. Часу в нас рівно стільки, скільки в твого каравану. Я скажу тобі кілька речей, які ти запам’ятаєш, і кілька — яких ні. Але вони зринуть у твоїй голові у відповідний час.
Із туману раптово з’явилися бойові ридвани, що котилися повільно, один за одним, на козлах сиділи солдати у старосвітських обладунках, з похиленими головами. Стрільці також байдуже сиділи позаду, звісивши ноги назовні. Ридвани були старого типу, з негнучкими дивними дишлами й маленькими колесами, оббитими мідною бляхою.
— Де схід?! — кричав високий воїн у червоному плащі й обладунках, які я бачив на старих малюнках і барельєфах. На голові у нього був стародавній шолом тимен-басаара з хвостами по боках і шипастим бляшаним гребенем, а в руці він тримав Око Півночі. Однак зіниця Ока невпинно крутилася.
— Де схід?! — прокричав він знову. — Сонце не може бути повсюди!
Ридвани проїхали повз нас, їх поглинув туман.
— Бідний Кітарґей, — мовив мій батько. — Ніяк не може знайти шляху.
— Батьку...
— Ти знайдеш, тільки не вагайся. Я мушу тобі це сказати, бо Брус уже недовго тебе вестиме. Ти маєш покладатися тільки на себе.
— Батьку! Брус не зрадить. Це неможливо... Він...
— Ні, він наближається до роздоріжжя. Він муситиме зробити вибір, сину. Тому запам’ятай: якщо тоді доведеться відступити чи вибрати неволю, вибирай неволю. І ще одне: неволя — не вічна. Ти знайдеш шлях на свободу. Силою чи підступом. А тоді дивися в небо. Одного дня під вечір ти побачиш, як вогняна зоря розтинає небосхил. Шукай її. Іди туди, куди вона впаде. Це все, що ти мусиш зараз запам’ятати. Ти впораєшся, синку.
Батько пригорнув мене й поцілував у чоло, а я знову опинився в сліпучому сонці, на спині мого орніпанта.
Мене крутилося в голові, а навколо здіймалися химерні будівлі.
Якщо я уважно до чогось приглядався, то знову починав бачити імлу, а в ній сади, господарства й павільйони, а також людей, які бігли назустріч каравану, а натрапляли раптом на невидимий мур, припадали до нього й стукали до ньому долонями, але не могли ступити далі ні кроку. Вони кричали, я бачив, як вони розтуляли вуста й гукали мене, але я не чув жодного слова.
А потім голова каравану під проводом сліпця вийшла з Тупана Усінґі, копита бактріанів вгрузли в пісок.
Люди починали прокидатися.
Дні поточилися своєю звичною колією, ніби геть нічого й не сталося. Дехто страждав від головних болей, дехто туманно пам’ятав якісь кошмарні сни. Але ніхто не загинув і ніхто не залишився в ув’язненні Пустища Снів.
Караван мандрував уперед.
Однак відчувалося, що кінець подорожі дедалі ближче. Я не знав, чому, просто щось таке висіло в повітрі.
Тільки якось уночі один із бактріанів зірвався й помчав у пустелю. Ми знайшли його вранці, ідучи на орніпантах його слідами — тварину розшарпали на клоччя. Бенкей довго оглядав розпатране тіло, торкався ножем країв ран, які виглядали так, ніби їх завдали серпи ридвану.
— Чи живе в далекій пустелі що-небудь таке, що могло б залишити такі рани?
— Я знаю, про що ти думаєш, — відповів я з висоти свого орніпанта.
— Роіго, — мовив Брус, під’їжджаючи на своєму птаху.
— Пора знову розмалюватися знаками, — понуро сповістив Бенкей. — Але де тут знайти водяний потік, оце вже не знаю.
— Питання в тому, чи говорити нам про це кебірийцям?
— Так, але лише через кілька днів, — сказав Брус. — Через два чи три.
— Чому?
— Бо немає абсолютної певності. Останнім часом ти бачив сни?
— Сни очима примари? Ні. Ще відтоді, як ми покинули Нагільґил.
— Тож це може бути зовсім не роіго.
Я сумнівався. І не був упевнений, про що думав Брус, коли стверджував, що наступного дня ми про все дізнаємося.
Ми поїхали далі, от тільки я і мої вивідники озиралися значно частіше, ніж інші. У мене справді більше не бувало таких снів, хоча я мав передчуття. А воно підказувало, що моє прокляття зараз прямує пустелею слідами нашого каравану. І веде його спрага.
Пустеля знову почала змінюватись. На нашому шляху почали з’являтися каміння і скелі, а через кілька годин ми натрапили на сухе колюче деревце й плями брідного лишайника на каменях.
Якби хтось побачив нас збоку, подумав би, що ми збожеволіли від сонця. Сухе деревце, яке не зацікавило б навіть онагра, довело нас до радісної істерики, ніби було найпрекраснішим садом. Кілька скель, що дивилися на нас ошелешено, ми привітали, немов давно не бачених родичів, танцюючи й качаючись у піску.
Але після полудня на нас наскочила буря.
Стало незвично душно, й було помітно, що Н’Ґома непокоїться. Він постійно виїжджав зі строю і, прикриваючи очі дивився на південь, ніби чекав на когось. Після обіду небо з того боку виразно потемнішало і затягнулося неприємним рудим кольором.
Провідник оголосив привал і караван почав звиватися.
— Буря! Вітер несе пил! — пояснив нам один із кебірийців. — Нас засипле, якщо ми не підготуємося!
На щастя, ми дісталися якихось скель, прив’язали й закріпили все, що лише змогли, і вже відчували, що погода стає якоюсь дивною. Усі бурчали один на одного, втомлені і знуджені дорогою, сонце люто палило, але водночас ніби бракувало повітря і свистіло у вухах.
А потім величезна темна хмара вперіщила нас, як батіг, і світ потонув у пітьмі. Курява шмагала шкіру, затикала ніздрі й продиралася під одяг, вітер витискав повітря з легень. Відчуття були жахливі, але нічого особливо не можна було вдіяти, окрім як притулитися за живою загорожею з бактріана чи орніпанта. Треба було тільки затуляти очі й рота та слухати страхітливе завивання буревію, в якому чулися відголоси тварин і примар. А часом він скидався на голосіння рогів Червоної Вежі.
Тривало це довго, але нарешті найгірші пориви ослабли. Світ і далі був укритий паволокою з рудого пилу, вітер лопотів полами плащів, але це вже не була одержима стихія. Ми всі були виснажені й більшість заснула там, де ховалася від куряви, лише прополоскавши уста ковтком води.