Я дивився на світ, залитий темним жовтуватим світлом, який періодично розтинали сині блискавиці, й чекав дощу, але дощ так і не надійшов.
Натомість я побачив Міраг. Вона стояла на далекому пагорбі, біла постать із дірками замість очей. Цього разу на ній був якийсь саван, і вона стояла згорблена, з похиленою головою, закритою волоссям.
Я скрикнув, але світло лише на мить замигтіло й погасло. З гучним серцебиттям я чекав наступної блискавиці, але коли дочекався, пагорб був уже порожній.
А потім хтось ухопив мене за плече.
Усе сталося одночасно.
Мій приглушений крик, рух, із яким я перехопив простягнуту до мене руку, й блиск леза, яке я вийняв з-за пазухи.
Брус відбив удар, штурхнувши мене в передпліччя, ніж покотився по камінню.
Мій орніпант від здивування затуркотів.
— Вибач, тохімоне, — сказав Брус.
— Ти теж її бачив? — закричав я.
— Арджуче, хлопче... Молодий Тигре... Я прийшов попрощатися.
У наступному спаласі я побачив, що по його обличчю течуть цівки крові, дві з яких перетинають очниці, ніби звивисті гірські струмки. Криваві сльози. Прощання друзів, як сказав мій батько.
Прощання...
— Кодай масса, тохімоне, — прошепотів Брус нерозбірливо, охопивши кулак долонею і схиливши голову. Тоді я побачив, що його череп наїжачений голками, і це тому по його обличчю стікає кров. Подих застряг у мене в горлі. — Пробач, володарю, але я більше не можу бути твоїм захисником. Я йду, моє місце в душі займає хтось інший. Може, не жрець Чекедей, але цей хтось — не я. Я залишаюсь собою, поки в моїй голові стирчать ці голки. Я сам їх встромив. Встромив і на мить повернув собі свою душу. Для того, щоб виконати моє останнє аґіру.
— Брусе... — прохрипів я, тремтячи усім тілом. — Брусе... сину Полинника... ти не можеш...
— Ні, хлопче, — зупинив мене він. — Ти був для мене, як син. Ти не можеш іти світом... Нести долю всього Кіренена пліч-о-пліч із кимось, хто перетворюється на ворога. Не можеш мандрувати з амітраєм, який ненавидить усе, що вільне і справжнє, а любить лише Підземну Матір і прагне, щоб усе стало єдиним. Це не про мене, але я слабну. Мене з’їдає зсередини. Я стаю шкаралупою, в якій поселилася змія. Я живий, поки в моїй голові стирчать кебірийські голки.
Послухай мене, хлопче, послухай! У мене мало часу. Зі мною говорили Іфриси. Я знаю, що робити. Я можу затримати роіго. Можу її знищити, якщо буду спроможний принести себе в жертву. Так це працює. Ти для мене, як син, тохімоне. Я затримаю її. Дозволю себе з’їсти. Віддамся роіго. Її ненависть згорить у вогні моєї відданості. Я з’єднаюся з нею. Ти її знав, правда?
— Її звали Міраг, — прошепотів я.
— Міраг... Вона звинувачує тебе, але це я її вбив. Пробач, тохімоне, вже немає часу. Дивися на небо і море. Вони тебе поведуть. Виглядай вогняну зірку. І прийми... моє аґіру...
— Брусе... — я відчував, що гарячі сльози сікають з мого обличчя разом із пилом. Червоні від піску, схожі на кров. Ми обидва плакали кривавими слізьми. Я не зміг сказати своєму другові й захиснику нічого більше, бо мені стиснуло горло.
— Ромассу... — сказав Брус. «Ромассу», життя моє.
Він встав і пішов у пітьму. Я ще раз побачив його у світлі блискавки, коли він видирався на пагорб. А потім я залишився сам.
Уранці я був знеможений. Із закляклим обличчям, із порожнім нутром, що перетворилося на попелище. Я вже втрачав у житті людей, які були мені ближчими, ніж Брус. Жінок, яких кохав так, як кохає чоловік, своїх рідних, батька і вчителя. Щоразу це була втрата, після якої світ здавався неможливим, і кожна випалювала мене дощенту, як піч випалює глину. Однак річ у тім, що Брус був останнім. У мене не лишилося вже нікого, кого б я знав довше, ніж кілька місяців. Нікого, хто б мене бачив дитиною і хто знає, хто я. Тепер я був зовсім один.
Я розповів своїм вивідникам, що сталося, але це були мої солдати. Вони зрозуміли й чекали наказів. Це й усе. Я бачив у їхніх очах проблиск співчуття, але швидкоминущий. Польовому командувачу не співчувають. А якщо й так, то немає способу це проявити.
Перш ніж ми рушили далі, я пішов на той пагорб, але не побачив геть нічого. Ні краплі крові, ні навіть слідів, бо вітер усе згладив. Я знайшов лише ремінець із підвішеним маленьким ножем-кастетом, вістря якого було не більшим за великий палець. Брус завжди носив його на шиї. Зачепившись за виступ скелі, він злегка гойдався від подмухів вітру. Я вдягнув його на себе, і це було моє останнє прощання.
Потім я провів день у сідлі й радів, що я був один. Я зручно сидів у сідлі, з прихованим у каптурі обличчям, даючи нозі відпочити, бо вона досі давалася взнаки, й однією рукою поганяв, а другою гладив свою залізну кулю бажань.
Ставало прохолодніше.
Наступного дня піски ергу непомітно закінчилися й навколо нас стало видно рослини. Незнайомі, яких я досі ніколи не бачив.
Перед нами простягалася пласка кам’яниста рівнина, а за нею здіймалися сірі сумні гори. Небо також було затягнуто сірими хмарами.
Усі танцювали серед каміння, бактріани ревіли, а мені не хотілося навіть злізти з сідла. Я дивився на все це згори. Вони знайшли невеличкий струмок, Бенкей приніс мені бурдюк свіжої води, я нахилився у стремені, щоб узяти почастунок, і усміхнувся амітраю, але мені здавалося, що від цього моє обличчя потріскається.
Я випив ковток солодкої води, віддав бурдюк, а потім вийняв люльку з Брусового багажу й набив її бакхуном.
— Правила прості, — пояснював Н’Ґома. — Посеред пустища є лінія, викладена з великих каменів. Потім наступна. Нам можна перетнути першу, не можна другої. Ніхто не повинен її перетинати, бо загине. Вони, люди-ведмеді, так само. Заступають за першу з їхнього боку, але не можуть перейти наступної. Між лініями ми розкладаємо свій товар і відходимо. Вони його роздивляються і поруч кладуть плату. Якщо вона достатня, ми підходимо й забираємо її в мішки. Якщо надто мала, повертаємося й чекаємо далі. Вони додають своє або ні. Ми теж можемо дещо докласти чи забрати. Так це працює. Вже багато років.
— І ніхто не обманює?! — запитав Бенкей. — Це ж легко.
— Якщо ми ошукаємо, вони почнуть убивати каравани. Якщо вони, ми перестанемо приїжджати. Все просто. Навіть амітраю це має бути зрозумілим.
Упродовж наступних днів ми носили товари. Міхи з брилами солі, ретельно закорковані бутлі та скручені сувоями шкіри кам’яних волів. Цього було дуже багато. Ми розкладали товари за лінією каміння, в місцях, які показував Н’Ґома, і поверталися по наступні.
З нашого боку горіло велике вогнище, яке мало сигналізувати наше прибуття, але люди-ведмеді не з’являлися.
Тож ми чекали. Нудилися, мерзли, палили багаття й намагалися полювати, але в цьому пустищі мало що можна було знайти, окрім кроликів.
Через чотири дні ми почули понуре гудіння якихось рогів і біля підніжжя гір з’явився вогонь. Невеличне, бухкаюче вогнище.
Ми дивилися, як вони підходять до наших товарів, як під’їжджають їхні кострубаті вози з полотняними будами. А потім ми скам’яніли від здивування.
Люди-ведмеді були потворами. Я гадав, що це просто назва народності, як наші кланові імена. Тоді як це були величезні кудлаті монстри, які зростом удвічі перевищували рослого воїна, з іклами, які не осоромили б і тигра, і могутніми руками, що сягали майже до колін. Я бачив якісь частини одягу, пояси й шматки обладунків, але також бачив, що вони не завжди ходять на двох ногах, як люди.
Я підійшов так близько, наскільки було дозволено, і спостерігав за ними з-за скель. Я не чув нічого, що нагадувало б людську мову. Тільки хрипкі погукування і щось, що звучало, як гавкіт, якби пес був завбільшки з поні.
Я відчув тривогу й підійшов до Н’Ґоми, який грівся біля вогню з келихом відвару в руці.
— Це ж чудовиська, — сказав я. — Як вони можуть торгувати?
— Не знаю. Інколи я бачу й менших. Ті теж виглядають потворно, але здається, розумніші. Рахують щоразу вони добре. Ну, й мають, чим заплатити.