— Ти ніколи з жодним із них не розмовляв?
Він стенув плечима.
— Звісно, що ні. Я пояснював тобі, як ми торгуємо. Кладеш товар, забираєш оплату. Сам. Із ким тут говорити? Уся розмова — це трохи більше солі чи золота.
Я сів, схрестивши ноги, узяв подану мені миску, обережно поставив її на циновці й подивився прямо в тигрячі Н’Ґомині очі.
— Н’ямбе Н’Ґомо, як ти плануєш влаштувати наш перехід у країну людей-ведмедів?
— Хіба ти не зрозумів, кірененцю? Нікому не вільно заходити за камені. Нікому. Ані я, ані Підземна Матір — ніхто цього не зробить. Хто туди піде — буде убитий.
— Ти знав, що ми маємо пройти далі. Що ми йдемо до країни вовчих кораблів, я сто разів тобі про це говорив, ньямбе Н’Ґомо. Ти нас ошукав!
— Ви сказали: «Н’Гомо, переведи нас через пустелю, як ходять твої каравани». Я це зробив. Я не можу зробити так, щоб ми перетнули каміння, бо це поза моїми можливостями. Олімвенґа усурі.
Я випив відвар і пішов собі геть, бо весь трусився від злості. Не озивався до Н’Ґоми весь день, зате зібрав своїх вивідників.
— Ми можемо пробратися, — запропонував Бенкей. — І не такі речі доводилося робити.
— На незнайомій місцевості? При всіх цих юрмах потворних торговців? Як? Прикинемося ведмедями? — розсердився Сніп.
— Ми можемо піти на південь, десь це місце, на якому вони торгують, закінчиться. Ну цей базар же не простягається аж до краю світу, — мовив я.
— На їхньому місці я б за ним добре стежив, — вступив Н’Деле. — Якщо тут діють такі правила, то мабуть не без причини. На цьому путищі буде помітно, хто відходить уздовж лінії степу замість іти назад у пустелю. Вони підуть за нами, та й усе. У них там гори і ліси, а у нас пласке ніщо до самого Амітрая. Ми їх не побачимо, а вони нас так — ще й як.
Наступного дня Н’Ґома прикликав мене знову. Я пішов, хоча від його вигляду до мене охоплювала злість.
— Ти знаєш, що значить н’ямбе, сину Списника?
Я зізнався, що ні.
— «Торговець»? «Шляхетний»? А може, «пройдисвіт»?
— Це значить «дядько», хлопче. А знаєш, що тобі скаже дядечко Н’Ґома?
— Що я задарма можу повернутися в Амітрай. Прямо під ніж, дядьку.
— А чому в Амітрай? Їдьте з нами у Кебір. Це прекрасний світ. Степи, пущі, сонце. І люди сміються там із вашої Праматері.
— Ми не можемо ні повертатися, ні їхати в Кебір, Н’Ґомо. Наш шлях веде деінде.
Я відвернувся. Він знову мене покликав.
— Є один спосіб, кірененцю! Спосіб перейти за каміння.
Я підійшов до нього.
— Який спосіб?
— Ви не мусите цього робити. Тільки якщо така буде ваша воля.
— Я слухаю.
— Лінію з каменів може перетнути лише товар, сину Списника. Щоб її перейти, ви б мали стати товаром.
— Сховавшись у міхах із сіллю? У Бочках?
— Ні! — закричав Н’Ґома. — Адже вони б сприйняли це як шахрайство! Я не можу підміняти сіль людьми!
— Тоді як?
— Ми вас зв’яжемо. Посадимо поруч із міхами з сіллю та шкірами. Як товар.
— Ти хочеш продати нас у рабство цим потворам?
— Це єдиний спосіб, тохімоне. Я дам вам приховану зброю, а вузли ми зав’яжемо так, щоб вам було легко звільнитися. Але якщо ви хочете пройти за камені, ви мусите стати товаром.
— Я маю поговорити зі своїми людьми.
Коли сонце вставало над рівниною, ми вже сиділи вряд біля бочок, мішків і сувоїв шкір. Сиділи мовчки.
— Часом я шкодую, що я кірененець, — зітхнув Бенкей.
— Ніякий ти не кірененець, — обурився Н’Деле.
— Ви впевнені, що хочете цього? — запитав я. — Я дав вам вибір. Киньте пута й тікайте звідси. Я мушу це зробити. Ви — ні. Їдьте з Н’Ґомою в Кебір!
— Я зробив вибір, — відказав Сніп. — У покинутій хаті під Нагільґил. Коли промовив: «Аґіру кано». Мої люди теж, тохімоне. Немає про що й говорити. Ми — кірененці. Ми вирішили.
— Мосу кандо! — підтвердив Бенкей.
Я зітхнув. Сніп, Бенкей Гебзаґал і Н’Деле Аліґенде. Кірененці.
Сонце здіймалося все вище. З боку гір надходили люди-ведмеді.
Розділ 11.
Спис бовдурів
Напередодні нашого виступу ми влаштовуємо велику учту. Печене м’ясо, пиво, мед, риба.
Стіл тягнеться через усю велику залу, палають олійні лампи. Мій загін спеціального призначення на почесних місцях, усі з гордістю вбрались у маскувальні білі костюми, які вдягли на голе тіло. Я особисто сумішшю сажі і жиру малював на білому полотні чорні довгасті плями.
Надто холодно для Танцю Вогню, але ми сидимо перед вогнями, що бахкають у камінах, п’ємо і сміємося. Усе абсолютно невимушено. Ці люди чудово відчувають, яку цінність має життя. Їхнє — винятково крихке кожної днини. Вечеря перед виступом у бій — це справжній прощальний бенкет. Тому пінисте пиво струмками ллється у глеки, ми горлаємо навперебій, зрештою танцюємо біля каміна, стрибаючи один на одного і вдаряючись торсами, Варфнір заливає пиво в горло прямо з глека, навколо всі плескають і ричать, Ґрунальді, голий до пояса, посмикується, розмахуючи надгризеною телячою гомілкою. Ми живі. Ми все ще живі. Усі клекочуть нестримною природною вітальністю, через яку я їм заздрю.
Вечеря гучно розтягується до пізньої ночі і нікому з моїх людей не стрельне в голову влягтися спати раніше. Я це знаю, і це мені дуже на руку.
Дочекавшись моменту, коли всі вже добряче напилися, я нишком виходжу із зали, а потім дерев’яним лабіринтом дворища іду до своєї кімнатки на піддашші. Оглядаю ідеально розкладене спорядження, роздягаюсь, викурюю ще маленьку люльку і задмухую лампу. Насправді я не хочу звідси їхати. У мене немає бажання знову зіткнутися з божевільним ученим, споглядати химерну босхівську діораму. Я хочу залишитись тут. У Домі Вогню з тими, кого я тут знаю. Спати до самої весни.
Вона прослизає в кімнату, щойно я лягаю у ліжко. Тихо і непомітно. Сідає на краю сінника, кладе вузьку долоню на мої губи. Поволі нахиляється і вкриває мене струнким, змерзлим під тонкою сукнею тілом.
— Нічого не кажи... — чую я гаряче дихання прямо у вухо. — Зовсім нічого... Не треба обіцяти, клястися, нічого... Тільки будь тут. Будь зі мною.
Я обіймаю її і стягую через голову сукню, після чого мої долоні одразу ж зісковзують на стегна. Наші губи зустрічаються, щойно її голова виплутується з тканини.
Я виконую наказ і нічого не кажу.
Він вийшов із поселення через задній вихід на світанку, коли було ще зовсім темно, ведучи Ядрана за вуздечку і тупаючи якомога тихіше. Ішов так легко, що навіть сніг не рипів під підошвами його черевиків.
А от його командос ледь волочили ноги, намагаючись не шпортатися й не натикатись у темряві на дерева. Він дав їм знак сідати на коней, і вервечка сніжних ніндзя, гойдаючись у сідлах, помандрувала ступом по стежці.
Зупинилися на галявинці, все ще мовчки. Ґрунальді розшнурував каптур і витер обличчя жменею снігу, який згріб із гілки.
Вуко зробив кілька жестів, і вони утворили коло, кінськими мордами всередину. Варфнір потрусив головою, ніби похмілля можна було з себе струсити, немов сніжинки.
Драккайнен приклав пряму долоню до губ, тому жоден не озвався. Вони лиш стояли й дивилися один на одного крізь щілини білих каптурів.
Драккайнен відстібнув обшиту білою шкірою флягу від сідла і подав їм, показуючи, що її треба передавати по колу.