І навіть не підозрюють (а простіше — не пам’ятають), що після того, як вони виходять з дитячої, де на самоті залишається малюк, — усе раптово змінюється. Стіни кімнати перетворюються на невидимі кордони, що містять усередині невідому позапросторову країну, де будь-якої миті може трапитися що завгодно. І навіть відгомони зовнішнього світу не в змозі зруйнувати химерне існування цієї оманливо-крихкої держави.
У кутках, згущуючись, збираються хиткі тіні, меблі раптом змінюють обриси, безгучно колишеться знятий одяг на спинці стільця, поступово перетворюючись на мовчазного спостерігача; де-не-де оживають підозрілі шерехи, хтось обережно ворушиться за гардиною чи тихо дихає під ліжком у терплячому очікуванні руки, що рано чи пізно звіситься вниз…
Держава, з якої не повертаються дорослі, які випадково туди потрапили.
Назар якийсь час лежав із розплющеними очима, хоча ввімкнена настільна лампа вселяла надію на безпеку. Але одна річ — моторошний сон, і зовсім інша — відчувати в реальності, як ворушиться монстр під твоїм ліжком.
Утім, щось Назарові підказувало — йому вже нічого не загрожує. Цієї ночі.
Зрештою, він заплющив очі.
…І ще. Один момент ніяк не вкладався поруч із рештою подій. Після того, як кудлата потвора сховалася назад під ліжко, але ще до того, як прийшли батьки, Назарові привиділось, що звідкись знизу — але він був переконаний, що не із сусідньої квартири, — немов луною принесло далекий-далекий плач маленької дівчинки…
Розділ 4
Ізолятор
Уранці Назар прокинувся з високою температурою.
— Усе ясно, — сказала Валерія, збиваючи термометр, і насупила брови. — Вітаю вас!
Хоча Назар почував себе не вельми — захрип, ніс забитий, ніби його заклало мокрою ватою, розколювалася голова — поглянувши на маму, він засміявся.
— Дуже смішно, — Валерія похмуро зітхнула і сховала термометр у футляр.
Було близько десятої. Штори на вікні дитячої вже розсунули; судячи з ранкової погоди, день обіцяв бути жарким і ясним. З вулиці долинали голоси дітей, десь радісно гавкав собака, хтось голосно кликав маму, на поверх вище сварилася молода пара, у їх діалог бек-вокалом устрявав енергійний Рікі Мартін…
Коротше, звичайний недільний ранок.
— Привіт! — виник на порозі Михайло. Він прокинувся пізніше за Валерію і зазирнув до сина по дорозі до ванної. — Як спалося?
Назар повернув голову на подушці до тата і, щоб зайвий раз не напружувати хворе горло, підняв руку в жесті, що мовляв, нормально.
— Щось по тобі не скажеш, хлопче, — засумнівався Левшиць. — Очі, як у нашого шефа після перепою… Знову щось наснилося?
— Він занедужав, — повідомила Валерія, нервово постукуючи пластиковим футляром термометра по коліну. Левшиць подивився на неї, потім на сина:
— Теж мені вигадав! Цього разу великий недобір — ще цілих десять днів канікул. От уже!.. — він, ніби з осудом, похитав головою, натякаючи на безперечний талант Назара подовжувати собі канікули, занедужуючи першого ж дня занять. Узагалі-то Назар хворів не надто часто, як на дитину його віку, проте в родині жартували, що по-снайперськи. Минулого навчального року «потрапити в яблучко» йому вдавалося двічі: восени і взимку. Навесні трохи не влучив — перший день усе-таки з’явився в школі.
— Схоже, починаєш утрачати кваліфікацію. Промахнутись на півтора тижня — це аматорство, — Левшиць із докором поглянув на сина. — А ми з мамою так тобою пишалися!
Назар засміявся.
Валерія, ніяк не відреагувавши на веселість чоловіка, знову похмуро зітхнула:
— Ну, що ж… Доведеться брати лікарняний. Мені, звичайно.
— Логічно, — погодився Левшиць. — А скільки набігло? — це вже Назарові.
— Тридцять вісім і дев’ять! — з гордістю повідомив той. Незважаючи на минулу ніч і хворобу, настрій у нього був напрочуд гарним. У будь-якому разі, зранку.
— О-го! — здивувався Михайло. — Не мо…
— Тридцять вісім і два, — сказала правду Валерія, підводячись із Назарового ліжка. — Треба викликати лікаря, але ж сьогодні неділя. Ох, як усе це невчасно…
— А коли це буває вчасно? — посерйознішавши, резонно зауважив Левшиць. — Тим більше, літня застуда.
— Боюся, у нього ангіна… У нас закінчилися ліки, сходиш в аптеку?
— Це ж треба! Продаю пігулки ледве не вагонами, а у власному домі немає навіть аспірину, — похитав головою Левшиць. — Сходжу, звичайно. Тільки за таблетками, чи ще щось?