Його навіть перестало хитати, наче він ступив із палуби судна на твердий берег.
Продавець замахав руками і роздільно проскандував:
— Моя по-чукотськи не розуміти! Наливати через дорога!
Щоб повністю прояснити ситуацію, алкаш поліз собі за пазуху і витяг назовні загорнений у якусь брудну ганчірку аудіо-плейер.
— Шуруй звідси, — незлісно відмахнувся від нього чоловік.
Розчаровано запхавши згорток назад, п’яничка глянув було на Левшиця. Але одразу визначивши досвідченим оком, що Михайло Левшиць уже втрачений для його товариства, мовчки відчалив через дорогу.
Провівши алкаша поглядом, Михайло подумав, що розумник, який колись вигадав фразу, начебто істина відома лише божевільним і алкоголікам, або жодного разу в житті не зустрічав справжнього «володаря пробок», або просто був дурнем.
— Я вас слухаю?
Левшиць повернувся до віконця.
— Дві пачки «діролу».
По обіді до Назара довелося викликати швидку. Спершу температуру вдалося збити аспірином, але незабаром вона підскочила до тридцяти дев’яти.
— Вони скоро приїдуть, — повідомив Левшиць, повернувшись до кімнати.
— Сподіваюся, це не дифтерія, — Валерія ні на крок не відходила від сина, раз у раз змінюючи йому змочені в оцтовому розчині марлеві примочки на лобі.
— Сумніваюся, — спробував заспокоїти її Левшиць. — Йому зробили всі необхідні щеплення. Пам’ятаєш?
— Я чула, деякі діти все одно хворіють, — заперечила Валерія, — у відносно легкій формі, але…
— Може, варто подзвонити батькам?
— О!.. Тільки цього мені зараз не вистачає, — закочуючи очі під лоба, саркастично засміялася Валерія. — Найменше мені потрібно, щоб хтось почав крутитися під ногами, голосити і нав’язувати мудрі поради.
Назар спостерігав за їхньою розмовою, як крізь гаряче марево. Воно обволікало пружним коконом і приглушувало звуки — точніше, робило їх якимись тьмяно-дзвінкими, як у маленькому приміщенні з голими стінами, — і посилювало звичайне світло до болю в очах. Дотик холодної марлі відзивався у всьому тілі приємною легкою остудою, яка повільно розтікалася від чола до ніг.
За десять хвилин у двері подзвонили.
— Буде краще, якщо ми його заберемо, — сказав лікар після огляду.
Назарові знову виміряли температуру, медсестра зробила ін’єкцію, щоб збити жар.
— Ви думаєте, щось серйозне? — стрепенулася Валерія… — Дифтерія чи…
— Не будемо лізти поперед батька в пекло, — відповів лікар. — Навряд чи. Швидше за все, у хлопчика фолікулярна чи лакунарна ангіна — завтра з’ясується точно. А це так, про всяк випадок — у лікарні йому зроблять аналізи, кілька днів поспостерігають… Навіщо ризикувати?
Валерія, розхвилювавшись ще дужче, закивала і подивилася на чоловіка. Левшиць знизав плечима.
— Ну, якщо це справді необхідно…
— Мамо, я не хочу! — вирішив нагадати про себе Назар. Йому ще ніколи не доводилося потрапляти до лікарні, але від цієї можливості він свідомо нічого приємного не очікував. Тим більше, що все склалося так зненацька — нічний візит монстра, раптова хвороба… І тепер, коли він більше за все потребував присутності найрідніших людей, його хочуть забрати незнайомці в накрохмалених білих халатах, відвезти до якогось незнайомого місця, де він ніколи не був і нікого не знає.
— Нічого-нічого, — Валерія нагнулася до нього і заспокійливо поцілувала в гаряче чоло. — Це лише на день-два. Ми з татом часто тебе відвідуватимемо, і дуже скоро ти знову будеш удома.
— Звичайно, — підтримав її Михайло.
— От бачиш, — Валерія повернулася до лікаря. — Адже так?
Лікар, чоловік років п’ятдесяти з густими чорними вусами, зачинив докторську валізку і кивнув, погоджуючись:
— Збирайте хлопчика.
— …А завтра, коли будуть готові аналізи, зможемо поставити точний діагноз, — говорила черговий лікар дитячого відділення, яка спустилася до приймальні, щоб забрати Назара і Валерію, котра його супроводжувала. Лікаркою виявилася дуже висока повна жінка середніх років із громіздкою бабеттою на голові, спорудженою з фарбованого чорного волосся; дивлячись на неї, Назар усе чекав, що масивна зачіска от-от звалиться, розсипавшись, чи сповзе на бік, особливо коли жінка йшла. Потім довгий час саме такий тип асоціювався в нього з дитячими лікарями.
Вони піднімалися у просторому, надзвичайно повільному ліфті, що зачинявся зсередини вручну старомодними дверцятами-гармошками, зробленими з металевих пластин. Можна було спостерігати, як неквапом пропливають униз лікарняні поверхи; на них загородження були з дрібної сітки, як і сама шахта ліфта. Тому Назар устигав добре роздивитися кожен поверх. Нагору сходами снували дорослі хворі і медперсонал. Іноді вдавалося зазирнути всередину відділень. Там тягнулися довгі коридори зі столами медсестер і рядами дверей палат по обидва боки. Оскільки сьогодні була неділя, лікарня здавалася доволі малолюдною. Ліфт поскрипував, і від цього незвичайного скрипу — зовсім не такого, як у житлових будинках — він бачився Назарові ще більш незвичайним. До того ж, цим ліфтом керував ліфтер — сивий дідок, який сам, здавалося, був невід’ємною частиною кабіни з візерунковим драпіруванням на стінах, лаковими дерев’яними панелями червоно-коричневого відтінку і триногим маленьким стільчиком у кутку. Від усього цього віяло незвичним духом старовини й чогось таємничого.