— Лізо, але ж це Костик! Я ж тобі розповідала про нього! Це мій найкращий друг! Він буде і твоїм другом!
Про Костика Аліса згадувала раніше лише те, що він не ходить на дискотеки, йому не дозволяють батьки, що його мама акторка, а також те, що він чомусь не хотів цілуватися з Алісою, хоча нагоди траплялися неодноразово.
Це не переконало Лізу, ніби Костику можна довірятися. Згадалися Марусині слова:
— Ніколи не розповідай стороннім про те, що трапляється у твоєму домі! Не вимітай сміття з хати! Запам’ятай: це сміття обов’язково одного дня полетить тобі ув обличчя!
У Лізи защеміло в оці, ніби сміття вже потрапило їй у вічі. І тоді слово взяв Костик.
— Лізо, я ніколи не підведу тебе! Слово честі! Але я ще не зізнався тобі: я збираюся бути письменником. До речі, це тобі! — Костик дістав із перекинутої через плече сумки тоненьку книжечку та простяг її Лізі. Вона прочитала: «Серія „Перша книга юного автора“. Костянтин Боровий. „Лілеї пахнуть уночі“. Повість». Дівчинка машинально відкрила першу сторінку й прочитала дарчий напис:
«Шановній Лізі на довгу пам'ять від Автора». Дата і величезний підпис на всю сторінку.
Ліза підвела очі на юного автора.
— Дуже дякую.
— Справа в тому, — Костик солідно сперся об край альтанки, — що мені бракує сюжетів із життя підлітків. У видавництві мені сказали, що наркотики й проміскуїтет — про це пишуть усі автори мого віку, на це попиту вже немає. А я ще не маю достатнього життєвого досвіду, щоб описувати проблематику моєї матері та батька, які зараз живуть окремо. А в житті моїх ровесників, тих, які не займаються тим, про що я сказав вище, нічого не відбувається. І тут раптом ці листи про справжнє кохання, які ти знайшла в архіві покійної тітоньки — то такий неоціненний скарб для письменника!
— Але ж якщо хтось із моєї родини прочитає твою книгу!
— У мене поки ще немає матеріалу для книги, Лізо! Скоріш за все, його й не буде, бо фактів дуже мало! Та якщо все ж пощастить про щось довідатись, я зміню все: імена, прізвища, квартиру і навіть місто! Дія відбуватиметься в Харкові! Я до десяти років жив у Харкові! Я там і тепер часто буваю, бо там живуть мої бабуся й дідусь! Теж, до речі, у величезній квартирі царських часів! Я вперше друкувався в Харкові, у часопису «Березіль». Я друкуюся від десяти років.
«На рік раніше від мене», — подумала Ліза й знову глянула на Костика. Такий позитивний хлопець! Треба буде знайти спосіб запросити його в гості. Але чому це він каже, ніби матеріалу на свою книгу не набере? Неодмінно набере! Ліза допомагатиме йому!
— Я б дуже хотіла довідатися про ту таємницю, та й про інші таємниці своєї родини, Костю, — несміливо сказала Ліза. Їй хочеться, щоб знайомство з Костиком тривало.
— Ну то сядемо й поговоримо про все.
Вільну лавочку на Володимирський гірці в теплий весняний день знайти непросто. Довелося кам’яними сходами зійти вниз, до підніжжя пам’ятника Володимиру.
— Отже, ким може бути та загадкова Ліза? — починає Костик, який від Аліси вже дуже добре знає про Розумовичів усе те, що відомо Лізі. — Скоріш за все, це подруга твоєї бабусі. Її ровесниця. Скільки років було твоїй бабусі — як її звуть, до речі?
— Анастасія Георгіївна, — хором відповідають Ліза та Аліса.
— То скільки років було дівчинці Насті в шістдесятому році?
— Вона сорок п’ятого року народження. Отже, у шістдесятому їй було п'ятнадцять років.
— І цій Лізі, чия історія кохання так схвилювала нас усіх, також, виходячи з цих листів, п'ятнадцять років. Отже, скоріш за все, дівчата — однокласниці. Саме однокласниці найближче товаришують.
— У мене ніколи не було таких подруг-однокласниць, як Лізка, — відповідає Аліса.
— Це тому, що ти багато разів міняла школу. У мене так само. А здебільшого саме однокласники стають найближчими друзями. І Ліза, певне, була близькою подругою Насті. Ліза познайомилася із… як звали одесита?
— Валерій!
— Із Валерієм — не має значення, як саме. Скоріш за все, відпочивала в Одесі з батьками. Познайомилися на танцях у будинку відпочинку — в шістдесяті то було нормально.
У них виникло кохання. Ліза почала листуватися з Валерієм. Але вдома їй забороняли підтримувати це знайомство. І дівчина звернулася до найближчої подруги, Насті, щоб листи йшли на її адресу. Адже тоді ще було дуже далеко до мобільних телефонів та електронної пошти. Я вже не кажу про «Контакт» чи інші соціальні мережі.
— Як це я не додумалася про таке? А я гадала, звідки ті листи взялися в нашому домі? — вигукнула Ліза.