Костик купив дві пляшки «Чернігівського світлого», хвацько відкрив, сів поруч із Лізою, одну простяг їй.
— Це не кагор, але Христос Воскрес!
Пиво було дуже свіже. Смак Лізі сподобався. Стало весело. Потім Костик запропонував пройтися. Вниз, у бік Подолу їм іти не хотілося. Повернулися на Велику Житомирську, вийшли на Паркову алею.
— Ти знаєш ці місця?
— Звичайно, знаю! Ми з татом часто тут гуляємо на вихідні!
Костик вивів Лізу на гору Дитинець. Там саме цілувалася парочка. Костик узяв Лізине обличчя двома руками, торкнувся губами її губ. Ліза нічого особливого не відчула. Певне, той випадок, коли, як говорила Аліса, більше не треба. У Лізи Королько з Валерієм Кросоцьким усе було не так. Це й написано на Лізиному обличчі.
— Гаразд, більше не будемо. Якщо ми пишемо повість про велику любов, то не будемо. А ти не закохувалася до втрати пульсу, Лізко?
— Ні…
— А я закохувався у шість років. Дівчинці було сімнадцять. Я тоді мало не вмер.
Що було потім? А потім Костик зник, і Ліза помирилася з Алісою. Як не дивно, Ліза не дуже сумувала за Костиком, хоча спочатку й була схвильована. Зате сум від того, що в неї немає хлопця, якось послабився. Але про це Ліза Алісі не розповідала. Замість того байдуже спитала:
— Він завжди так зникає?
— Так! Але ти зателефонуй йому! Або я!
Ліза уявила, як Аліса солодким голосом говоритиме по мобільному:
— А чого це хтось про нас забув?! А обіцяв пам’ятати завжди! Не обіцяв? А не треба брехати! — і поросила подругу не робити цього.
— Як хочеш. У мене зараз мобільний роман із Сашком!
— А в мене кінець навчального року!
— Кому що!
Але настали травневі свята, і дівчата знову пішли на недільну прогулянку. Сашко, попри обіцянки, до них не пристав, і дівчата повернулися до розмов про таємницю Лізиної родини. Ліза переповіла Алісі Костикову версію подій.
— Мені здається, наш письменник щось намутив, — каже Аліса. — Певно, було не так.
— Усяке буває. Бабуся казала, що її найкраща подруга юності померла.
— А ти спитала, як її звали? Лізою?
— Не спитала.
— Щоб про все довідатися, треба їхати до Одеси. У нас же є адреса! Вулиця Бабеля! Але ж як це зробити?
— Я теж дуже хочу до Одеси! — вигукнула Ліза. — Сашка Парфенюк, це моя подруга з гімназії, розповідала, що була там минулого літа. Вона навіть у «Контакті» вивісила своє фото біля Одеської опери! Так гарно!
Лізина мама мала повернутися аж у серпні. Отже, на море Ліза поїде з татом у липні. Куди вони поїдуть — Ліза ще не знає. Але варто поговорити з татом наперед. Вона каже татові, що дуже хоче до Одеси.
— Ти знаєш, Лізо, — відповідає тато, — у цьому помешканні якесь нездорове ставлення до цього прекрасного міста! Коли я ще залицявся до твоєї мами і ми вже планували одружуватись, я запропонував поїхати після реєстрації шлюбу до Одеси, бо там живе мій університетський друг. То після цього наше весілля мало не розладналося. Всі сиділи за столом: сам Георгій Арсентійович, уже старий, але ще бадьорий, Анастасія Георгіївна, Маруся і твоя мама. І коли я запропонував поїздку до Одеси, мене ніхто не зрозумів. Це було витлумачено, ніби я хочу завезти Олю в місто шахраїв і кримінальних елементів, де нас можуть убити й ошукати. Потім мама вже наодинці сказала мені, що Одеса — це табу в їхній родині. Нібито колись, ще до війни, академіка Розумовича з дружиною пограбували в Одесі. Йому довелося позичати гроші, щоб доїхати додому. Нам тоді зібрали гроші, відправили в шлюбну подорож до Сочі, що було суттєво дорожче — аби не до Одеси. Але ми з мамою все ж таємно з’їздили до Одеси — пам’ятаєш, у той рік, коли ви з Марусею були в Ялті?
— То був мій перший рік перед школою!
— Але бабусі вирішили нічого не казати. Так було краще.
— То, може, й ми з тобою поїдемо туди, а бабусі скажемо, що до Ялти?
— Так не вийде, бо бабуся питатиме про Ялту, яку вона дуже любить. Але я щось придумаю.
— А Аліску взяти…
— Я про це також подумаю.
Коли Ліза отримала чергову похвальну грамоту за черговий рік навчання, тато сказав, що домовився про відпочинок на морі в селищі Миколаївської області. Може взяти з собою й Алісу. Галина Андріївна, яка чула цю розмову, відповіла, що дасть гроші за дочку. Тато віднікувався, мовляв, він не розориться, якщо заплатить за Алісу, але Галина Андріївна наполягала, що не пустить дочку, якщо Михайло Матвійович не візьме грошей. Тато підморгнув дівчатам. Розчарована Аліса, яка на канікулах могла вільно спілкуватися з Лізою, посунула до кімнати подруги: