— Ну от! Це ж зовсім не те! Я поїду до Одеси сама на ті гроші, які дасть моя мама! Буду сама шукати Валерія на вулиці Бабеля.
— Алісо, поглянь на карту України! Миколаїв поряд з Одесою! Тато сам хоче до Одеси в гості до давнього друга! Ми пробудемо в Миколаєві два дні, а потім поїдемо в Одесу! Тільки нікому не кажи!
Отже, валізи спаковані, потяг від’їздить о сьомій. Завтра дівчата гулятимуть по Миколаєву — теж дуже гарне місто.
Блукаючи між ошатних білих будиночків, вони ненадовго забули про Одесу. В одному з таких будиночків живе ще один друг тата. У нього на подвір’ї виноградник. Ґрона, щоправда, ще не дозріли, приїздіть у вересні! В нього вони й зупинилися на одну ніч. А завтра сідають в автобус — і за кілька годин будуть в Одесі.
— Добре, коли в кожному місті є друзі, — каже Аліса. — А ви можете запросити друзів до Києва, в дім Анастасії Георгіївни?
— Яка ти, Алісо, ще мала, — відповідає тато.
— Навпаки, я доросла, розумію такі речі!
— Ні, ти ще мала. Доросла людина про таке, може, й подумає, але вголос не скаже.
На автовокзалі в Одесі їх зустрічає друг тата, з яким Михайло Матвійович не бачився відтоді, як був у Одесі з мамою. Того року, коли Ліза з Марусею були в Ялті. Це дуже приємний чоловік, з ним тато вчився в університеті. Його син моряк, зараз у плаванні. Дівчатам відводять синову кімнату, де на стінах висять неймовірно екзотичні мапи й світлини. Тато охоче погоджується на спальне місце на веранді, адже зараз неабияка спека. Усе чудово. Навіть і подумати ніхто не міг, що все так складеться. Тепер у них усі умови для того, щоб розшукати Валерія Красоцького — чи живий він? Бо ж, як вважає юний літератор Кость Боровий, Лізи Королько на цьому світі вже немає… А чи знає про це Валерій?
— Ти листи взяла? — шепоче Аліса.
— Так, — відповідає Ліза, згадавши, як забула ксерокси для Костика Борового. — Коли бабуся полізла до моєї валізи класти теплі речі, я мало не зомліла: а раптом вона їх там надибає!
— Треба було класти листи до мого рюкзака! До мене вона б не полізла, — відповідає Аліса.
— Аліско, — а чому ти так перейнялася історією Валерія і Лізи? Для мене це пов’язане з родиною. Дуже тісно пов’язане. Лише я не можу зрозуміти, як саме. А нащо це тобі?
— Лізко, ти що? Я вже стільки часу живу цією історією! Наче дивлюся серіал, тільки краще! У вашому домі телевізор не дивляться, зате в ньому усіляких таємниць більше, ніж у бразильському серіалі! А по-друге, я хочу довести Костику, що він помиляється! Ліза жива! І Валерій живий! Ми його знайдемо в Одесі! А може, ми зможемо наново звести їх!
— Але навіщо? Навіщо це старим людям?
— По-всякому буває! Моя тітка, до якої ми їздили на Великдень, у шістдесят років вийшла заміж за свого колишнього однокласника, і дуже задоволена. Я вважаю, це добре, коли старша жінка не ставить на собі хрест, і якщо розлучилася чи овдовіла, знову хоче заміж. До речі, а чому твоя бабуся знову не вийшла заміж? І взагалі, вона була в шлюбі? І де твій дід?
Ліза шокована питанням Аліси. І шокована не тим, що подруга заговорила трохи нетактовно, як щойно з її татом. Справжній шок викликало те, що вона ніколи не замислювалася, хто ж її дід по матері? У неї є тато, доктор технічних наук Михайло Матвійович Лисюк, який зараз сидить за пляшкою вина у вітальні з давнім другом, усе не йде спати на веранду, хоча вже й пізно. У неї був прадід Георгій Арсентійович Розумович, чий портрет у важкій дубовій рамі висить у їхній вітальні. Є в неї й дід Матвій Романович Лисюк, батько тата, який живе у Хмельницькому. А де ж чоловік бабусі? Ліза знає, що дівоче прізвище її мами, Ольги Іванівни — не Розумович, а Бусурман. Де ж той Іван Бусурман, зять академіка Розумовича? І як же вона збиралася писати есе «Мій рід», не знаючи, хто її рідний дід?
Аліса ж тим часом сипала все новими запитаннями:
— Твоя бабуся така гарна, така модна, а їй уже більше шістдесяти! Можна лише уявити, якою вона була, коли їй було, скажімо, сорок років! Я бачила фотографії в її кабінеті. У неї були поклонники? Їй присилали квіти?
Величезні букети бабуся іноді приносила додому, але то були квіти не від якихось залицяльників, а від студентів чи аспірантів. Якщо бабуся колись і мала якийсь роман — як це дивно звучить: бабуся мала роман! — то про це ніхто не знав. Іноді в них збиралося багато гостей, які приходили привітати бабусю з днем народження. Серед них бували й чоловіки — але чоловіки її подруг. Одного разу приходив самотній дядечко — але то був удовець, який весь час зітхав за небіжчицею дружиною. Сумнівно, щоб то був бабусин залицяльник… Таки правда, потрібен погляд збоку, потрібен діалог. Без Аліски Ліза багато чого навіть і не помітила б!