— Але ж мене бабуся свідомо назвала Лізою!
— Хто це тобі сказав? Тато? Ти його теж не завжди слухай! Назвала тебе я! На честь Єлизавети Англійської. І не тої, що була за Шекспіра, а нинішньої; Коли я на тебе чекала, до твого діда прийшов лист із Великобританії. На конверті була марка з портретом королеви. То була така краса! Така шийка, такий овал обличчя! І корона на голові! І я вирішила: якщо буде в мене донечка, буде вона Єлизаветою! А бабуся була проти. А я сказала: моя дитина, я й називаю!
Ось так поговорили з мамою. Попереду — подорож до тата. У них вже й квитки є. Бабуся ще не знає. Але вона останнім часом принишкла. Багато часу проводить на роботі або замикається в себе. Галя носить їй їжу до кімнати. Добре, що квартира велика, можна бачитися рідко, якщо наразі не хочеться бачитись.
А ось Ліза з Алісою ніяк не зустрінуться. Дівчата передзвонюються, спілкуються в «Контакті». Одного дня озвався Кость Боровий. Написав, що може прислати в атачменті готову повість «Листи з Дніпропетровська» — хлопець виконав обіцянку й чесно змінив місця, де розгорталася драма. Певне, й інші пункти угоди виконав. Але першим читачем повісті Ліза не стала. Вона уявила собі щось подібне до «Лілеї пахнуть уночі» й не відповіла юному літератору. Більше він не озивався.
А одеські листи з наближенням зимових холодів відійшли на задній план. Після розмови з мамою Ліза подумала: розгадка може бути зовсім не цікавою. Справді, що там могло лежати в комоді у затурканої Марусі?
Але одного дня на уроці біології в Лізи задзеленчала мобілка. Вона скинула дзвінок, бо ж був урок, але сигнал повторився. Після третього сигналу Ліза почала розгублено вдивлятися в екранчик апарату.
— Лізо, вийди, поговори, — сказала вчителька, — може, то щось термінове з дому.
— Я слухаю, — сказала Ліза в лункому коридорі.
— Це Михайло Кросоцький. Я з Канади, їду до Одеси, в Києві — один день. Чи не могли б ми з вами зустрітись якомога швидше?
— Я зараз на заняттях у гімназії, — відповіла приголомшена Ліза.
— Коли у вас закінчуються заняття?
— О першій.
— Де ваша гімназія? Не пояснюйте, тільки скажіть адресу. Я візьму таксі й приїду. Ви ж дочка Анастасії Розумович?
— Я її онука.
— Не має значення. Але ж то ви передавали листа людям, які зараз живуть на колишній Бебеля?
— Я і моя подруга.
— Але ж онука ви? Добре, що я набрав саме ваш номер. З вами мені й треба зустрітись. Як я впізнаю вас?
— У мене блакитна шубка. Песець, фарбований під джинсу.
Сьогодні четвер. Це означає, що після уроків у Лізи секція «Молодіжні наукові ініціативи». Вона має з’їсти бутерброд і бігти туди. Але вона не піде на секцію, а зустрінеться з Михайлом Кросоцьким. Мимоволі згадуються татові слова:
— Ти станеш дорослою, коли почнеш свідомо прогулювати заняття. Не часто, але із задоволенням. Коли знатимеш: це тобі так не минеться, за це треба буде відповідати. Але все одно ніколи не пошкодуєш, що чиниш по-своєму.
Після уроків біля дверей школи Лізу зустрічає дорослий дуже гарний чоловік. Він упізнав дівчину по екзотичній шубці, яку мама привезла з Америки.
— Ходімо, сядемо десь, щоб не тинятися по вулицях у погану погоду, — каже він. — Я вас запрошую пообідати зі мною. Тільки підкажіть мені, де тут пристойний ресторан.
По неділях Ліза обідає з мамою в різних ресторанчиках. Згадує про піцерію на Львівській площі. Вони прямують туди, це поряд. Михайло замовляє обід. Ліза радіє, бо Галя годує дуже несмачно. Вони довго мовчать, дорослий чоловік тридцяти років і вдвічі молодша дівчина. Нарешті Михайло заговорив:
— У цьому приміщенні був інший ресторанчик, де я обідав, коли отримав канадську візу. Я, власне, тільки й бував у Києві, коли оформляв виїзд до Канади. Батько не пускав мене до Києва й сам не їздив.
— Він боявся зустріти Лізу?
— Не Лізу, а Настю. Хіба ви не здогадалися, вибачте, панно, я не знаю вашого імені…
— Мене саме звуть Ліза…
— Але ви — дочка Анастасії Розумович?
— Онука, я ж вам сказала!
— Так, вибачте! Вибачте, ви казали, я забув. Але це не має значення. Ви мені дозволите сфотографувати вас для батька?
— Так, ой, я така страшна після уроків.
— Ви маєте чудовий вигляд, але підмалюйте губки, якщо хочете.
— Я не користуюся помадою.
Валерій блимнув у темряві фотоапаратом, показав Лізі цифрове зображення.
— Добре?
— Нормально… То ваш дід… ой, ваш батько… зустрічався з подругою моєї бабусі?