— Він зустрічався з вашою бабусею. Хіба ви не зрозуміли, Лізо, що Ліза, як її? Королько — то була конспірація. Щоб мати Насті та її старша сестра подумали, ніби на вашу адресу йдуть листи для подруги. І кілька місяців ця легенда працювала!
— Он воно як! Отже, Ліза Королько — це любовний псевдонім моєї бабусі?
— Саме так!
— І виходить, що Маруся розбила її кохання з вашим татом?
— Батько, який усе згадав і дуже довго говорив про ті давні події, не знає всіх подробиць, хто саме у вашій родині довідався про таємний роман наших із вами родичів. Маруся — то і є та грізна старша сестра?
— Так, але вона була не така й грізна…
— То ви її такою знали. А батько згадував, ніби його кохана Настя боялася не мами, а саме старшої сестри. У якої немає кавалера в її двадцять два роки, і яка не потерпить коханого в п’ятнадцятирічної молодшої сестри. Принаймні так розповідав мені мій батько.
— Валерій Кросоцький?
— Так. Ви хіба не зрозуміли, що я його син?
— Зрозуміла…
Михайло питає, як здоров’я Анастасії. Бо ж у Валерія зі здоров’ям дуже погано. Але коли до нього несподівано дійшли його ж листи бозна якої давнини, він знову здобув інтерес до життя і багато говорив про свою історію кохання.
Принесли піццу на дерев’яній підставці. Ліза глянула на годинника. Заняття секція «Молодіжні наукові ініціативи» вже почалося. Цього разу воно пройде без Лізи.
— Ви поспішаєте?
— Ні. Бабуся гадає, ніби я на занятті секції «Молодіжні наукові ініціативи», і тому на мене чекають пізніше. Я маю ще годину, якщо у вас є час.
— Я маю час до Одеського потягу. Пробуду там недовго, повернуся назад до Канади… То Настя Розумович поступово стала такою ж домашньою тиранкою, як і її старша сестра?
Ліза зітхає. А потім питає Михайла Кросоцького:
— А як усе в них закінчилося? Ваш батько… Валерій не намагався поговорити з Лізою… з Настею… з бабусею…
— Усе закінчилося тим, що батьки мого батька отримали офіційного листа від академіка Розумовича з попередженням: якщо Валерій Кросоцький наблизиться до Анастасії Розумович, з ним ніхто не розмовлятиме. Анастасія збагнула, як нерозумно вона повелася, коли почала товаришувати з Валерієм Кросоцьким. Більше вона не повторюватиме своїх помилок… Мій батько показав мені цього листа. Він узяв його з собою до Канади разом із родинними світлинами. Ми воліємо берегти не лише щасливі, а й гіркі реліквії.
— Так само, як Маруся берегла перехоплені листи від Валерія до Лізи… Від вашого батька до моєї бабусі… А я все думала, що то листи до якоїсь бабусиної подруги!
— А Маруся… померла?
— Цієї весни. А я дісталася до її шухляд раніше, ніж бабуся. І забрала ці листи. А потім у нас жила моя подруга Аліса. Ми з нею читали ці листи. І вирішили розшукати Валерія Кросоцького…
— І сподобалася вам Одеса? — широко посміхнувся Михайло Валерійович.
— Дуже!
— Владислав мені казав: на Бебеля приходили дві дівчинки. Одна з них була ви, а друга Аліса?
— Так! А потім бабуся вигнала Алісу з нашого дому! Я тоді подумала: так само, як від неї свого часу забрали Лізу, вона від мене забрала Алісу. А виходить, Ліза — то була вона.
— Ви хочете тортика, Лізо? Я пригощаю! Я, до речі, хочу!
— Мені вже треба додому.
— А ви зателефонуйте мамі!
Вони вийшли з кафе й пішки рушили в бік вокзалу. Вже темно. Летять сніжинки. Поки Михайло бігав у камеру схову по сумку, Ліза зателефонувала мамі, що буде вдома близько сьомої. По дорозі до потрібної колії вона розповіла Михайлові про одруження бабусі з Іваном Бусурманом, якого та відбила в старшої сестри. Певно, довго думала, як їй помститися за втручання в її стосунки з одеситом Валерієм. Але помста ніколи нічого доброго не несе. Передовсім самому меснику.
— Ви знаєте, Лізо, що мені розповів батько? — прошепотів Лізі Михайло вже на пероні вокзалу, коли кинув свої речі на полицю й вийшов попрощатися. — Мама пішла від батька, бо вночі він назвав її Настею. І таке траплялося не раз… До речі моя мама лишилася в Одесі, я маю побачитися з нею. Вона більше не вийшла заміж, — у голосі Михайла звучать теплі нотки.
Приголомшена Ліза повернулася додому. Їсти не хотілося, бо добре поїла в піцерії. Тепер за її харчуванням уже ніхто не стежить. Мама з бабусею провадять звичний ритуал вечірньої лайки. Укотре поминають небіжчицю Марусю, на яку нападає бабуся й захищає мама.
«Маму мала народити Маруся! — внутрішньо вигукує Лізине єство. — А Настя мала народити когось іншого від Валерія Кросоцького! Але тоді не було б красеня Михайла Кросоцького. Як же так? Чи можна впорядкувати цей процес? І що таке „Мій рід“? Це те, що є, а не те, що мало би бути! Поки цього не збагнеш, твір „Мій рід“ ніколи не напишеться».