— Ти побачиш, що з того вийде, Олесю! — сказав йому Сивий Капітан і немов забув про нього, вдивляючись в екрани.
Навіть найменшого хвилювання не було помітно на його обличчі. Руки Сивого Капітана лягли на рукоятки керування, він зручно сів у крісло перед штурвалом.
Олесь чув розмову, що відбувалася між Сивим Капітаном і агентом поліції. Потім «Люцифер» рушив, спочатку повільно, далі швидше й швидше. Нарешті на більшому екрані з’явилася синя риска. Вона більшала, більшала… «Море», — зрозумів Олесь.
«Люцифер» ще збільшив швидкість. Тепер було видно надбережні скелі, до яких він мчав. Олесь вчепився руками в ручки крісла: його почала непокоїти ця швидкість. Чи встигне «Люцифер» спинитися перед скелями?
Але автомобіль не спинився. Зляканий вигук зірвався з уст юнака. «Люцифер» великим стрибком перелетів через скелі. Описуючи в повітрі широку плавну дугу, він падав у море. Ось уже видно білі баранці на хвилях. «Люцифер» розіб’ється, він потоне!..
Щось різнокольорове попливло перед очима Олеся, прилади й циферблати закрутилися перед ним. З слабким стогоном юнак відкинувся на спинку крісла. Втомлений мозок не оправився ще цілком від попередніх зворушень і не витримав цього нового напруження. Олесь знепритомнів.
Він прийшов до пам’яті у знайомій йому маленькій каюті, на тому ж таки вузенькому ліжкові. Біля нього сидів стурбований Валенто Клаудо. Щойно юнак розплющив очі, як Клаудо обережно потріпав його по плечу.
— Ех ти, орел, — мовив він з м’яким докором. — Такий був хоробрий, мов би й зовсім одужав. А тут узяв та й знепритомнів. Ну, як справи?
— Добре, — відповів Олесь, ніяково посміхаючись.
Він сів на ліжкові. Дивно, але тепер він відчував себе значно краще, ніж раніше. Значить, тепер він таки дійсно одужав. От добре!
— Ну, вставай, вставай! — навмисно грізно наказав Валенто Клаудо. — Май на увазі, тебе чекає серйозна розмова. Капітан наказав мені провести тебе до нього, коли ти остаточно прийдеш до пам’яті. А мені здається, що це вже сталося, чи не так? Ходім, ходім! Раз Капітан сказав, треба негайно виконувати…
Коли вони увійшли до каюти, Сивий Капітан щось писав.
— Дозвольте доповісти, Капітане, — мовив Валенто Клаудо. — Привів до вас нашого гостя.
Сивий Капітан підвів голову. Сірі його очі уважно глянули на юнака.
— Добре, Клаудо, — сказав він. — Можете йти. Ми трохи тут поговоримо.
Закривши зошит, Сивий Капітан повернувся до Олеся. Юнак дивився на нього з повагою: йому подобалося і викликало довіру це енергійне, вольове обличчя з тонкими, мужніми рисами, спокійним виразом і впевненим прямим поглядом сірих очей під кошлатими густими бровами.
Першим заговорив Сивий Капітан.
— Я бачу, що ти майже зовсім одужав, Олесю, і нам з тобою час з’ясувати становище. Ти потрапив до мене випадково. Вірніше, я примушений був узяти тебе на «Люцифер», щоб не залишати в руках агента поліції. Але що робити з тобою далі? Залишити тебе десь, в якомусь місті чи селі? Проте, як ти поясниш свою присутність там? Ти мав право пробути в Іберії після звільнення ще три доби. Минуло вже п’ять. Послатися на мене — навряд чи це було б доцільно, тоді поліція негайно заарештувала б тебе. Що ж робити?
Він змовк, запитливо дивлячись на юнака, немов вагався. Зате не вагався сам Олесь.
— Дозвольте мені залишитися тут! — палко попрохав юнак.
— Залишитися тут? Але ти мав уже змогу пересвідчитися, що на мене і на мій «Люцифер» полює поліція.
— Але ж вона полює і на мене, — тихо зауважив Олесь.
— Це так… З цього погляду тобі безпечніше бути на «Люцифері», ніж десь ще. Проте, ти нічого не знаєш ні про мене, ні про будь-кого тут. Чому ти бажаєш залишитися з нами?
— Бо я вірю вам! — палко сказав Олесь, дивлячись прямо в очі Сивому Капітанові. — Ви добре поставилися до мене там, біля залізничного насипу. І я теж ненавиджу фалангістів… жандармів… поліцію… І мені нема куди йти!
Сивий Капітан слухав його уважно. Десь у глибині його сірих очей спалахнув вогник, але швидко згас. Кілька секунд він мовчав, дивлячись на Олеся. Дивний вираз промайнув по обличчю Сивого Капітана, немов би якийсь спогад — далекий і неясний — зворушив його. Він схилив голову, сиве пасмо його кучерявого темно-каштанового волосся впало на високий блідий лоб. Але ось він енергійно струснув головою, знов відкинувся на спинку крісла і заговорив:
— І тебе не лякають небезпеки?
— Ні!
— Тоді слухай мене, Олесю. Я розповім тобі невеличке оповідання, щоб ти краще зрозумів те, свідком чого був… І ще будеш, якщо тобі доведеться деякий час провести на «Люцифері»…