Але в її синіх очах стрибали веселі вогники, що дивно протирічили суворості голосу. Юнак мовчки виструнчувався — якраз вчасно, бо назустріч ішов уже якийсь офіцер. Їх у цій частині міста була безліч. Відкозирявши офіцерові, юнак знов шепотів щось супутниці, і вона знов удавала, що сердиться. А сміх, нестримний юнацький сміх, здавалося, сам випорскував з її очей.
І все ж таки, дедалі дівчина більше серйознішала. Ось вона лише посміхнулася, і юнак ураз спинився, бо відчув, як дівчина рішуче взяла його за руку. Вона виразно і серйозно сказала йому:
— Слухай, Алексо. Я дуже люблю жарти і охоче сміялася з твоїх дотепів. Але всьому буває межа. Невже ти забув про наше завдання? Забув про небезпеку? Хочеш провалити справу?
Юнак зашарівся. Так, дійсно, він надто розійшовся. Почасти в цьому була винна і його сувора супутниця. Вона так весело сміялася, коли він жартував. І йому було дуже приємно розважати її своїми дотепами. Більше цього не буде.
— Ходім далі, Марто, — відповів він з винуватим виглядом. — Я обіцяю тобі, що все буде гаразд.
Вони пішли. Деякий час ніхто з них не розмовляв. Олесь (адже це був він) зосереджено думав про щось. Марта два чи три рази поглянула на нього і непомітно посміхнулась: такий він був поважний у формі ЗФМ. Мимоволі вона кинула погляд і на своє відображення в вітрині, повз яку вони проходили. Непогано вигадав Клаудо! Це ж він порадив використати цю форму, кажучи:
— Коли ви будете зодягнені, як оті пихаті стручки, до вас, напевне, ніхто не причепиться. Тільки пам’ятайте: козиряти офіцерам. І все буде добре.
Валенто Клаудо не помилився. І все ж таки, почуття небезпеки не зникало ні в Олеся, ні у Марти. Зокрема тепер, коли вони вийшли з центральної частини і наближались до робітничого кварталу. Тут зустрічні з неприхованою злобою поглядали на їх форму, яка поволі переставала бути захисною в цьому районі.
Нарешті, Марта знайшла вихід. Вона повернула за ріг, озирнулася: чи не дивиться хтось на них. Ні, це був тихий, спокійний провулок. Лише десь вдалині йшла якась жінка.
Тоді дівчина рішучим жестом зірвала з своєї голови берет з фалангістським значком і подала його Олесеві:
— Сховай його в кишеню, а в другу поклади свій. Так буде краще тут. Бо інакше ми можемо натрапити на неприємність. Тут живуть робітники, вони не дуже люблять «стручків», як каже Валенто.
Справді, тепер на них перестали звертати увагу. Отже Олесь і Марта раптом перетворилися на звичайних підлітків.
— Тільки не здумай козирнути тепер якомусь офіцерові, — посміхнулась Марта, — бо тоді буде вже погано…
Це застереження було дуже слушним. Адже Олесь за звичкою щойно хотів відкозиряти якомусь поручикові і майже в останню мить спинився, стиснувши руку в кишені в кулак. Мимоволі він намацав у кишені те, що дав йому на всякий випадок Сивий Капітан, відряджаючи його і Марту в цю небезпечну подорож. Капітан тоді сказав йому:
«Май на увазі, Олесю, тобі не буде в кого шукати захисту. Навпаки, тобі доведеться самому в разі потреби захищати ще й Марту. Будьте обережні. Те, що я даю тобі, може врятувати тебе. Але вживай це лише тоді, коли іншого виходу зовсім не буде. Це дуже серйозна зброя, Олесю».
Тим часом Марта спинилась. Вона вказала Олесеві на великий цегляний будинок, що аж нічим не відрізнявся від інших:
— Він живе тут. Але його не так легко побачити чужій людині.
— А ти все пам’ятаєш, що треба?
— Ще б пак! Хіба ж я вперше тут?
Вони піднялися на п’ятий поверх вузькими брудними сходами. Марта постукала не так, як звичайно, а розмірено: три довгі удари, потім пауза, потім два короткі. Зсередини ніхто не відповідав, Марта постукала вдруге. Вираз обличчя її змінився, вона закусила губу.
— А що, коли й він… — почала вона і не скінчила.
Але Олесь зразу зрозумів її. Марта хотіла сказати: «а що, коли й він заарештований?» І це була страшна думка. Адже тоді руйнувалися всі плани, провалювався весь задум…
Хтось підійшов до дверей з того боку. Жіночий голос запитав:
— Кого треба?
— Тітка Варвара передає кошик з апельсинами для маленького Педро, — відповіла несподівано Марта, хоч з нею і не було ніякого кошика.
— Педро немає дома, — відповів жіночий голос.
— Бджоли боляче кусаються, каже старий дід, — ще впевненіше мовила Марта, хоч це здавалося вже цілковитою нісенітницею.
Але Олесь розумів, що всі ці фрази — умовні і свідчать про те, що прийшла своя людина.
Двері розчинилися. На порозі стояла підстаркувата жінка в чорній хустині. За нею видно було невисокого, кремезного чоловіка, він виглядав з-за її плеча. Марта кинулася до нього: