Моеха розгублено розвів руками. Тепер уже він не пишався, забув про орден, про всі свої сподіванки.
— Пане начальнику, — забурмотів він, — адже в рапорті все було вірно. Я не прикрасив дійсності жодним словом. Все було так, як я написав…
Раптом він згадав і схопився за ту згадку з одчаєм, як за останній козир у грі:
— А колесо, пане начальнику? Хіба це не доказ? Його відірвало вибухом!
Проте, начальник поліції тільки відмахнувся від Моеха, як від настирливої мухи:
— Заберіть собі ваше колесо і милуйтесь ним! Мені воно не потрібне! Я запитую вас, де «Люцифер»? Га? Хіба це доказ — колесо? Хіба ви не розумієте, що ви наробили вашим рапортом і всією цією бучею? Всі впевнені, що з Сивим Капітаном справу закінчено: і газети, і уряд, і сам каудільо. А раптом «Люцифер» з’явиться знов?!. Що тоді буде? Адже Сивому Капітанові, безумовно, пощастило ще раз вислизнути з ваших незграбних рук. Це ж ясно як день! Та кажіть, нарешті, як саме він вислизнув? Чи ви спали там і не помітили? Признавайтесь, Моеха. Ну!
З блискучого, прославленого всіма газетами переможця Моеха раптом перетворився на малесенького чиновника, якого розносить начальство. Та коли б справа цим тільки обмежилась! Але Алонсо Моеха досить добре розумів, що він опинився над самісінькою прірвою. Якщо «Люцифер» з’явиться знов, тоді… тоді навіть важко уявити собі, що станеться з ним.
Але ж «Люцифер» нікуди не випливав з озера. Він поринув у воду і після того не з’являвся більше на поверхні. Все чисто озеро було як на долоні. І гармати були наведені…
Всі ці докази нічого не давали. Начальник поліції лише більше лютував, слухаючи безпорадні пояснення Моеха. Нарешті він закричав:
— Досить! Досить дитячих розмов! Він не міг розчинитись у воді, щоб потім виникнути десь. Я не вірю вам, Моеха! Всякій фантастиці буває межа. Ось мій наказ: посилити догляд за озером. Не знімати гарматних батарей. Розставити нові гарматні пости по шляхах. І де б не з’явився цей клятий «Люцифер» — негайно розстріляти його. Ніяких розмов! Досить! Набалакалися! І щоб ви більше жодного слова не говорили репортерам. Хай газети думають, що все справді закінчено…
— Може… може він не з’явиться? — насмілився зауважити Моеха.
— Пусте! Куди ж він подінеться? Ні, не сподівайтесь цього, Моеха. Тепер цілком ясно: ми повинні залишити цю історію в секреті, якщо вдасться. І зразу ж таки розстріляти «Люцифера», щойно він покажеться десь. Треба, щоб гармати скрізь були напоготові. Пам’ятайте: ви першим підете під суд… Поява «Люцифера» може стати для вас фатальною.
А коли Алонсо Моеха вже виходив з кабінету, зіщулившись, мов побита собака, начальник поліції додав:
— Головне, щоб зовні все було так, немов ми й справді кинули думати про Сивого Капітана. Хай він гадає, що перехитрив нас. А в секретному порядку віддамо наказ усім озброєним силам армії і флоту: де б вони не зустріли «Люцифера» — негайно розстріляти його. І тоді не Сивий Капітан перехитрить нас, а ми його…
Зрозуміло чому газети і наступного дня, і ще через день не переставали вміщувати хвалебні статті, а радіо не забувало час від часу нагадувати про перемогу над Ернаном Раміро.
Хитрий служака, досвідчений старий жандарм, начальник поліції робив своє діло.
Алонсо Моеха все ще сподівався. Десь у глибині душі таїлася надія, що «Люцифер» таки загинув. Хай не знайшли нічого водолази на дні озера, але він сам бачив, як вибухали глибинні бомби, як виринуло з води відірване колесо, як воно, крутячись, падало вниз… Три дні його не кидала надія. А на четвертий…
На четвертий день він, охопивши голову руками, читав секретне повідомлення морського міністерства. Морський міністр сповіщав начальника поліції про зустріч міноносця «Сан-Себастіан» з «Люцифером» у відкритому морі і про загибель «Сан-Себастіана». З усієї команди міноносця врятувалося лише вісім чоловік.
Розділ чотирнадцятий
ХМАРИ ЗГУЩАЮТЬСЯ
Так, безумовно щось змінилося!
Минуло всього кілька днів з того часу, як «Люцифер» зустрівся в морі з «Сан-Себастіаном» і знищив його. Але ті дні були сповнені для Олеся новими враженнями, новими думками.
Що сталося з Сивим Капітаном? Куди поділась його м’якість, лагідність, що так чарували юнака? Ернан Раміро, який досі, зустрічаючи Олеся, завжди знаходив для нього ласкаве слово, завжди з охотою розмовляв з юнаком, — тепер немов не помічав його.