— Так, хворий, що турбує?
Високий вусатий лікар зайшов до кімнати і акуратно відсунув Оленку, яка стояла у проході.
Славко спробував підвестися на руках, але його пронизав сильний різкий біль.
— Зрозуміло. Травми були?
Славко відповів негативно.
— Падали десь? Можливо, вдарились? — Лікар звісно не вірив, що не було ушкоджень. — Ще раз запитую — травми були? Я ж все одно усе побачу.
— Були, — несміливо заперечила Оленка.
Славко зморщив чоло і опустив одну брову.
— Сьогодні трошки.
— Дружина? — Не відриваючись від огляду хворого, перепитав лікар.
Оленка заклякла. Повисла неочікувана пауза. Лікар з медсестрою переглянулись.
— Трошки пововтузились з товаришем, — Славко зробив буденний тон, але всі помітили фальш у його голосі.
— Знімайте сорочку. Схоже на забій.
Оленка нервово потирала чоло, підперши іншою рукою підборіддя.
Славко, підвівшись за допомогою медсестри, знімав світло-рожеву сорочку, яка йому непристойно личила. Знімав повільно, наче навмисне зваблював Оленку.
«Що ти зі мною робиш?», — промайнуло в Оленчиній голові. Вона майже втратила свідомість чи то від незручного питання про дружину, чи то від вигляду засмаглих плечей і рук чоловіка, що лежав на її канапі.
— Тут болить? — Лікар оглядав правий бік.
Славко прикусив нижню губу і не зміг стримати стогону.
— А ось тут?
Славко промовчав, хоч знову стиснув губи.
— Ребро зламане.
Оленка зблідла і повільно опустилась на маленький стільчик, що стояв біля медсестри. Лікар потер вуса і обернувся до Оленки.
— Ви не хвилюйтесь, нічого страшного.
— Виживу, — байдуже констатував Славко і Оленка моментально, наче під діями якихось чар, заспокоїлась.
— Виживе. Зараз накладемо тугу пов’язку і стане легше.
— А може якісь ліки випишете, лікарю? — Збентежено прошепотіла Оленка.
— Та які тут ліки хіба що знеболювальне, хоч він міцний. Має витримати.
— Я витримаю, — твердо запевни лікаря Славко.
Оленка відпровадила лікаря, поклала йому в кишеню пристойну суму, на чому наполягав Славко. Він усе ще лежав роздягнений, але з пов’язкою на грудях.
Лікарі порекомендували зробити рентген. Зробили перев’язку і пішли.
Оленка зазирнула до кімнати і застигла… Славко, наче він живе у цій квартирі років з десять, розклав диван, влігся на нього і клацав пультом, незадоволено дивлячись на миготіння телевізора.
— Погодувати тебе? — Турботливо запропонувала Оленка, хоч її цікавило зовсім інше запитання.
— Я залишаюсь, — відповів на приховане запитання Славко.
Оленка неймовірно зраділа, але виду не подала. Хоча навіть спробувала вдати незадоволення чи здивованість.
— Можу зварити макарони і посмажити котлети.
Славко задоволено кивнув.
— Дістали вже ці канапе з кальмарами. Людина має їсте те, що дає земля, де вона народилась.
Славка здається роздратувало, що Оленка не прокоментувала його репліку «Я залишаюсь».
— А тебе ніхто не чекає? — Обережно поцікавилася Оленка.
— Тепер мене чекаєш ти, — дав бажану для неї відповідь чоловік. Він добре розумів, що саме Оленка мала на увазі.
— У тебе надійні широкі плечі. — Вона сама не очікувала, що скаже це вголос. — Це за гарні очі, — додала Оленка і пішла.
«Могла й не виправдовуватись», — у Славкові заграла пиха. Він прижмурився від задоволення. Йому дуже подобалась ця дівчина. Кумедна, смілива, у синій атласній сукні і домашніх тапках. Його притягувало дрібнесеньке ластовиння біля очей, прямі пухнасті вії, наче у телятка, і три коричневі родимки під лівою лопаткою, що нагадували маленьке сузір’я.
Оленка одразу зрозуміла все, що він хотів сказати. Усе, що іншим довелося б розтлумачувати кілька років. І то вони б не зрозуміли. Бо стосунки не мають сенсу, коли їх будують не з тією людиною. А коли ти можеш продовжити за нею наступну фразу з точністю до слова, то це і є твоя людина. Половинка, яка дихає у такт з тобою, живе тобою і заради тебе.
Оленка принесла вечерю, що плавно переходила у сніданок. По телевізору вже пустили перші ранкові шоу. Ведуча зі смішною зачіскою незграбно рекламувала тренажер для м’язів рук та передпліччя.
— Кому потрібен тренажер о пів на шосту ранку? — Щиро дивувався Славко, поглинаючи з вовчим апетитом макарони з сиром. На котлети Оленки цього ранку вже не вистачило натхнення.
— Це наш перший ранок, — раптом тихо промовила вона.
Славко посміхнувся до Оленки і продовжив з апетитом жувати переварені макарони, наче його запитали котра година.