— Ти не знайдеш захисту в суді, — Марічці стало так шкода подругу, що серце на мить завмерло. — Забудь про цю божевільну ідею.
Оленка на кілька хвилин замовкла, а потім поглянула на подругу великими ображеними, наче у дитини, очима. — Так. Ти, як завжди, маєш рацію, я нічого не доведу. — Оленка взяла бутерброд і неохоче відкусила шматочок.
Вона виглядала такою нещасною, що Марічка вирішила змінити тему.
— Поговорімо про щось інше, га? Забудьмо про всі неприємності. Оленко, відпусти усе негативне. Відпусти, бо воно тебе з’їсть зсередини. Завтра буде новий день. Підеш до іншої школи. Учителі зараз всюди потрібні.
— Я спробую, — пообіцяла подрузі Оленка. Вона нарешті трохи розслабилась і несміливо посміхнулась, хитаючи головою. — Розказуй краще, що там твій Олег. Виглядаєш прекрасно. Може, скоро на весілля покличеш?
— Не знаю, — гарненьке личко Марічки зашарілось. — Може покличу, — мовила Марічка і відвела очі.
Дівчата просиділи за розмовами до пізньої ночі. Потім вляглись на величезній канапі у спальні.
Оленка пригадала, як ще у шкільні роки Марічка частенько ночувала в неї. Тоді мама діставала велику синеньку перину і ще одну подушку. Дівчата всю ніч розмовляли, ділились таємницями. Пригадалось, як Марічка розповідала про своє перше кохання. високий чорнявий красень з випускного класу. За ним усі дівчата бігали. А він звернув увагу на Марічку. Оленці ж, зазвичай, не було чим ділитися. Хлопці не цікавились нею, а вона не надто переймалась цим. У школі думала про золоту медаль. В університеті — про червоний диплом. Звичайно, у глибині душі Оленка прагнула великого кохання і сподівалась його зустріти. Сподівалась і досі сподівається!
Їй стало так гірко — гірко від самотності, від безпорадності, від несправедливості. «Що ж робити далі? Що робити?» — метушились риторичні запитання у сп’янілій Оленчиній свідомості. «Потрібно набратись сили і терпіння! Потрібно взяти себе в руки!»
Марічка вже заснула, розкинувшись мало не на півліжка. Оленка ж лежала з відкритими очима й тупо дивилася у стелю. і раптом до неї прийшло просте рішення. Просте як і сама ситуація — «Марічка права! Потрібно шукати нову роботу і не думати про всілякі дурниці. Шкіл у місті кілька сотень, кудись точно влаштуюсь!» — з таким твердим аргументом проти депресії, що закрадалась у душу Оленка заснула.
Тоненька стежечка між жовтогарячим сплетінням височезних кленів вела до невеличкого озерця.
Оленка завжди любила воду, але не море. Її непокоїли хвилі. А прозора, гладка поверхня водойми втілювала спокій та передбачуваність. Це ж так прекрасно, коли все чітко і зрозуміло. Жодних недомовок чи таємниць. У житті так не виходило. І перш за все у цьому була винна сама Оленка. Вона часто брехала сама собі, робила вигляд, що не знає у чому річ. От як тепер. Уже в другій школі вона отримала відмову і все через якісь дрібниці. Несуттєві, несправжні дрібниці. Насправді, річ у тому, що вона посварилась з однією з найвпливовіших родин міста і тепер ніхто не хоче мати з нею справи.
Перед очима з’явилася занадто молода секретарка, у зеленій блузочці з глибоким вирізом. «Вибачте, Ви нам не підходите.»
Оленка перепитала. Вона ніяк не очікувала такої відповіді, адже співбесіда пройшла так чудово. Вона поводилась невимушено, а директор раділа, що нарешті з’явиться молодий учитель.
Наступна зустріч також пройшла чудово. Співбесіду проводив заступник директора, молодий цікавий чоловік. Розмова з суто професійної перейшла у площину особистого. Оленці навіть здалось, що він поклав на неї око. Але наступного дня знову відмова. Час спливав, а ситуація все ніяк не вирішувалась. Залишилась ще одна вакансія. Гімназія, дуже престижний навчальний заклад для старшокласників. Не було сумнів, там двері для неї теж зачинені.
Оленка нахилилась до води і торкнулась пальцем тонкого скла. Розбіглись невеличкі кола і миттю розтанули. «Мої проблеми так само зникнуть!» — майнула думка у змученої дівчини. Вона дістала шматочок черствого хліба і покришила у воду. З’явились жадібні рибки. Сонце потихеньку наганяло вечір. Оленка поспішила додому.
— Ало, — тільки-но забігла Оленка і схопила телефонну трубку, з якої лунав вимогливий дзвінок. — Мамо! Привіт! Нарешті подзвонила, я вже почала хвилюватись, — Оленка сумно посміхнулась і почала незграбно розстібати плащик одною рукою, оскільки у другій тримала телефонну трубку.
У коридорі панував безлад. Зачепившись за край зім’ятого килимка, дівчина майже влетіла до кімнати. Корпус телефона впав і весело брякнув. Трубка все ще залишалась біля вуха. — Ой, телефон упав. У мене все добре, мамо. Так, все як завжди.