— Коли старий Кат передав йому всі знання, то помер того самого дня — кинувся під потяг. Нібито впав на рейки випадково, щоб його зникнення ні в кого не викликало підозр. Адже хтось би міг здогадатися, ким він був, і почати стежити за всіма, з ким той спілкувався. А так виходило — звичайний нещасний випадок.
— А як же розвідка? — раптом засумнівався Рудий. — Невже навіть там не знали, хто Кат?
— Залишилися тільки звичайна поліція й таємний відділ, що займався розшуком кримінальних злочинців. Але ж Кат не був злочинцем, — не спиняючись відповів Ренат. — А розвідка… фьюі-іть!.. Бо вже давно ніхто не воював. Просто іноді хтось із людей хотів викрити Ката, щоб прославитися або… Або з нічого робити. Але їм нічого не вдавалося.
— Добре, вибач, — сказав Рудий. — Це я так.
— І от якось років десять по тому Кат вийшов для чергової страти. На помості стояли п’ятеро засуджених. Троє чоловіків, одна жінка й зовсім молодий хлопець. Кат раптом упізнав у ньому свого сина. Але й оком не змигнув. Він, як завжди, почав свою роботу, тільки влаштував так, щоб син у черзі був останнім. А потім… Оглушив його, вдаривши по голові рукояткою меча, перекинув через плече і щез за броньованими дверима замку. Спочатку народ нічого не зрозумів, усі завмерли — і на Плаховому майдані, й біля телевізорів, адже ніхто такого не очікував. А коли дехто з них кинувся до дверей, що вели на ешафот, їх скосили лазерні пушки. На майдані почалася паніка, багато людей загинуло в тисняві. Уже наступного дня по всьому місту спалахували заколоти й почався безлад. Незабаром усі провінції, які багато століть тому король об’єднав в одну країну, відокремилися, і почалася велика війна.
— А до чого тут війна? — обурився хтось з «привидів».
— Та на тому ж законі все й трималося, бовдуре! — ляснув рукою по ковдрі Рудий.
— У саме яблучко, — сказав Ренат. — Вийшло так само, якби хтось викрутив непомітний, але важливий гвинтик з великого механізму або витяг нижню карту з карткового будиночку. Тільки нікому й на думку раніше не спадало, що таке може трапитися.
Якийсь час ми лежали мовчки, переварюючи незвичну історію Рената.
— Стривай, а що ж було з Катом і його сином? — раптом прокинувся Тхорик.
— Більше їх ніхто не бачив.
До суботи всі наші роз’їхалися по домівках, навіть Ромка. Залишилися тільки я й Ренат, та й того забрали ще вранці, посадили в службовий автобус з кількома іншими інтернатівцями з «фуфлижників» і повезли до міста на якесь обстеження. Того дня я ледь не загинув.
Усе почалося із замикання електропроводки у коморі для білизни. Швидше за все, причиною стала вогкість, що просотувалася крізь дах, адже дощ — то ледь помітний, то справжня злива — не вщухав ні вдень, ні вночі. Кілька купок змінної білизни поволі тліли в коморі, поки на дим, що просочувався в коридор, не звернула увагу одна з чергових медсестер, коли проходила повз двері. Вона покликала на допомогу другу медсестру, яка мала ключ, і разом вони залили тліючу білизну водою. Невеликий одноповерховий корпус швидко заповнився їдким димом.
Оскільки викликати пожежників уже не було потреби, вони обмежилися дзвінком електрику, а дітей, які залишилися на вихідні, вивели на вулицю, щоб провітрити палати. Окрім однієї — в якій був я. Мене, хворого, тягнути на дощ вони не зважилися. До того ж моя палата була в іншому від злощасної комори кінці коридору, і туди дим ще не встиг добратися.
Однак про всі подробиці я дізнався вже потім.
Пам’ятаю тільки, як розплющив очі, виходячи з гарячкової напівдрімоти, і почав усвідомлювати, що мені нічим дихати. Палата була заповнена густим сизим туманом, що виїдав очі й подразнював моє хворе горло. І напад болісного грудного кашлю змусив мене нарешті зрозуміти, що все це — не сон.
Я встав із ліжка і зразу втратив орієнтацію в цьому тумані. Навіть якби мені спало на думку покликати на допомогу, то навряд чи я зміг би це зробити через задушливий кашель. Крізь сльози мені іноді вдавалося вихопити абрис світлого прямокутника одного з чотирьох вікон, який відразу ж зникав. Я довго (хоча сумніваюся, щоб це насправді тяглося довго) блукав палатою, натикаючись на спинки ліжок і втрачаючи останні крихти свідомості.
Коли раптом побачив прямо перед собою чиюсь високу фігуру, неясний, але такий знайомий силует… Я зробив крок до нього — неусвідомлено, раніше ніж устигла з’явитися перша думка чи емоція, як подорожній до світла, яке вказує правильну дорогу з глибин підземного лабіринту…
— Пішли зі мною, Юро, — я не міг не впізнати голос батька. — Вони забули про тебе. Пішли зі мною. Просто зараз…