Я потягся до його руки…
І знепритомнів.
— На ліжку?
— Так, ти лежав на своєму ліжку, — підтвердив Ренат. Це саме він першим звернув увагу, що крізь віконні рами нашої палати просочується дим. Виходило так, що автобус повернувся з міста саме тоді, коли я розплющив очі від ядухи.
Був вечір, близько дев’ятої, але спати ще не хотілося, і ми, не вимикаючи світла, просто лежали на своїх ліжках. Можна було, звичайно, піти до їдальні, щоб подивитися телевізор, але бажання чомусь не виникло, та й мені знову погіршало. У палаті, яку ретельно провітрили ще вдень, досі відчувався запах горілих простирадл і наволочок. Покидаючи корпус, сестри залили водою тільки частину білизни, і незабаром вона почала диміти знову.
Думаю, що я задихнувся б раніше ніж черговий електрик протверезів і притягся до нашого корпусу або хтось вирішив заглянути усередину, щоб перевірити, чи все гаразд.
Але як же я зміг опинитися на своєму ліжку? Ось що викликало у мене подив. Навряд чи я зумів би це зробити, навіть якби був притомним, а тоді…
— Знову бачив його?
Замість того, щоб запитати, як Ренат здогадався (напевно, це було неважко прочитати на моєму обличчі, в усякому разі, Ренат міг цілком), я просто кивнув:
— Зовсім, як тато, коли навчав мене грати в шахи.
Я й зараз ясно пам’ятаю той день. Мені незабаром виповниться шість, я сиджу за великим столом у нашій вітальні перед розкладеною шахівницею і переставляю фігури, розташувавши їх у різному порядку. Мене цілком захоплює це заняття. Ось чорні захищаються, кидаючи вперед численну піхоту під командуванням двох довготелесих офіцерів і генерала-тури… А ось чорні й білі об’єднаними силами готуються відбити напад невідомого ворога, будують біло-чорні редути, укріплені на флангах могутньою кіннотою, а боязливі королі туляться один до одного під опікою своїх охоронців-ферзів…
Батько заходить до кімнати, якийсь час спостерігає за цими маневрами.
«Давай навчу тебе грати в шахи», — і сідає навпроти. Сонце за його спиною заглядає у вікно вітальні, танцює яскравими відблисками на полірованому столі, іскріє у вигинах шоломів моїх «солдатів», і я киваю батькові, усміхаюся і мружу очі.
Грати я, звичайно, не навчився, зате дізнався, як ходять фігури, і цього було досить, щоб уліпити мат Дімі вже тиждень по тому. Тому можу сказати: батько встиг мене чомусь навчити — рухати фігури на дошці. Напевно, це вже немало. Я знав хлопців, у яких не було й того. Наприклад, Ренат.
— Але ж тут було повно диму.
— Мені так здалося.
За вікнами в темряві стукотіли дощові краплі, вибиваючи складний дріб на жерсті зовнішнього підвіконня, стікали з листя дерев, що швидко ріділо. Вони давно вже стали звичними знаками присутності Осені.
— Скажи чесно, ви всі його бачили?
— Усі.
— А хтось із новеньких… уже?
— Не знаю. Можливо.
— Думаєш, не варто їх попереджати?
— Вони не зрозуміють… Поки самі його не зустрінуть. Я намагався раніше… Добре, давай спати.
Ренат устав і вимкнув світло. Повертаючись назад повз моє ліжко, він раптом зупинився, узявся обома руками за спинку й подивився на мене.
— Що?
— Ніяк не можу зрозуміти… — Ренат з тихим скрипом повернув долоні навколо спинки ліжка. — Що його тягне до таких, як ми? Навіщо це йому? — знову ледь уловимий скрип. — А може, річ у нас? — скрип. — Може, ми самі його і створили?
Він нарешті заліз під свою ковдру, і я, вже опускаючись у м’який сонний прилив, ледве розчув, як він вимовив щось іще.
Я, як завжди, поволі виходив із чергової недуги, і лише в середу мені стало краще. Отже, тепер можна буде прискорено завершити раніше призначений лікарем курс. Щось змінилося за той час, поки я хворів, але не ясно що. Такі речі завжди стають помітними, якщо пропускаєш кілька «серій». Зі мною це було вже не вперше й далеко не востаннє. Просто ти щось губиш, не обов’язково важливе. Але відчуваєш це.
У четвер Ромка — хто б подумав! — підбив старших «привидів» випробувати одного з новеньких «ниткою і шторою» й увечері особисто керував усім процесом. Ренат, який і раніше був не надто товариським, здавалося, раптом замкнувся ще сильніше й рідко до когось звертався. Він багато читав, подовгу гуляв на самоті після занять у санаторній школі і навіть майже не розмовляв. Його таємничий голос теж перестав з’являтися вечорами. Щось змінилося. А може, річ була в мені, може, це я намагався не вникати в ці зміни, знаючи, що незабаром поїду. Три тижні, які здавалися мені першого дня величезним терміном, майже цілим життям, промайнули крапля за краплею… і ось — майже стекли швидкою ниткою води у клепсидрі.