До-ре-мі-до-ре-до, хлопці.
Одну афішу він вирішив залишити собі на пам’ять, другу — повісити біля будинку, в якому мешкав, — радше заради розваги, аніж задля чистоти сумління. Підходяща місцинка визначилася ще дорогою — дитячий майданчик під його балконом на другому поверсі, звідки він спостерігатиме за реакцією народу і зможе внести свою лепту в забруднення атмосфери. Цікаво, чи чуваки з «Драглайн-2» вже в курсі, який плакат для них зварганив Батут? Ха-ха…
Утім, через спеку Макс ледь не відмовився від свого наміру. Справжнє пекло — здавалося, сонце навмисне женеться за ним по п’ятах, поливаючи мегарентгенами термоядерного кошмару.
Макс вийшов із розпеченого тролейбуса й купив у найближчому магазині літрову пляшку мінеральної води, незважаючи на те що до будинку залишалося не більше сотні кроків, і залпом випив її. Полегшало. Потім, блаженно відригуючи, попрямував додому. Обійшов його з фронту, де був дитячий майданчик, точніше, те, що претендувало на цю назву: двійко скрипучих, як пружинне ліжко старої повії, гойдалок, пісочниця та перекособочена гірка, яка пам’ятала сотні маленьких задниць сьогоднішніх батьків.
Максові руки були липкими від поту й дурнуватого канцелярського клею, який йому дав Батут, через що довелося добряче поморочитися, щоб розпрямити й намазати куточки афіші. Двоє шестирічних дітей, які гралися в якусь тільки їм зрозумілу гру, кинули своє заняття й підбігли до Макса, дивлячись з відкритими ротами на чотири патлаті голови, коли афіша, нарешті, зайняла місце на ліхтарному стовпі, ледь обігнувши його прямі кути з обох боків. Виглядало, на думку Макса, не так щоб дуже, але терпимо.
— Дядьку, а хто таке з ними зробив? — запитав один із хлопчиків, зачаровано розглядаючи голови. Незважаючи на липневу спеку, він шмаркав і говорив у ніс.
Макс спершу не зрозумів, а потім посміхнувся:
— Один страшний шоумен на ім’я Батут.
— Я так і думав, — зі знанням справи кивнув інший хлопчик. — Шумен…
Макс закрутив ковпачок на банці з клеєм і зібрався йти, але раптом помітив, що один бік афіші обвис, хоча клей на спеці тужавів досить швидко. Щось під плакатом, у самому центрі, утворювало невелику опуклість, що створювала натяг. Макс відгорнув відклеєний край афіші й побачив чиєсь оголошення, яке не помітив раніше, тому що був цілком поглинутий боротьбою липких пальців з папером. Оголошення, напевно, провисіло тут не менше місяця. Воно віддавало жовтизною і з боків скручувалося в трубочку, мабуть, неодноразово побувало під дощем. Якщо Максу не зраджувала пам’ять, останній раз накрапало з неба десь три тижні тому. Він зірвав оголошення (швидше воно само прилипло до пальців — ще трошки, і його просто відніс би легкий подув вітру), спробував струсити, однак виявилося, що простіше запхати його в кишеню джинсів, щоб спекатися цього клаптя паперу без допомоги іншої руки, в якій Макс тримав ідіотську банку з клеєм і вже добряче пом’яту останню афішу. Папір, жмакаючись, хруснув у кишені, як древній пергамент часів Хеопса, і затих.
Афіша завдяки підсохлому клею знову оповила стовп міцними обіймами дружини Потифара, і Макс швидко попрямував додому з мрією про холодний душ.
Двоє хлопчаків навряд чи зауважили його відхід. Із задертими вгору головами вони залишилися стояти перед афішею.
— Шумен… — повторив шмаркатий, і вони багатозначно переглянулися.
Коли доводиться на дещо зважати
Макс освіжився в душі, а потім пішов на кухню й відчинив дверцята величезного двометрового холодильника фірми Whirlpool з метою щось перекусити, а заодно оцінити збитки, яких зазнали припаси. Перед від’їздом старі вщерть забили холодильник, та й сам Макс кілька разів робив деякі покупки, але зараз картина була невтішною. Виходило, що грошей, які в нього залишилися, навіть враховуючи сьогоднішній випадковий заробіток, ледь вистачало, щоб протягти до приїзду батьків. Отже, найближчі два тижні йому забезпечена строга дієта на простій та корисній їжі.
Що ж, чудово, якось він це переживе. Принаймні період свободи, який надали йому, того вартував. Ну, в будь-якому разі перших кілька днів.
Далі пішло вже не так гладко. Наприклад, безлад у квартирі, який Макс сам і створив, почав його добряче діставати, причому раптово, чого він раніше ніколи за собою не зауважував. А вчора примудрився посваритися з Леною — вперше за цілий рік, що вони зустрічалися. А все через те, що Макс відмінив їхні давні плани сходити на прем’єру Віктюка в Оперному театрі, яка мала відбутися наступної неділі. Пригадує, що сипав найбезглуздішими відмовками, а під кінець прямо заявив, що не бажає спостерігати, як сценою гасає купка довбаних гомиків і по черзі один одному вставляє. Здається, саме ця фраза й зробила їхню сварку неминучою. А що йому ще залишалося робити? Після того, як він з подивом підрахував гроші, що залишилися, і… здав квитки. Добре, хоч Лена не запропонувала піти в театр з якоюсь подружкою замість нього.