А може, він просто давно тут не бував — з дня дідового похорону — і Пекарська його забула.
Макс дійшов до будинку військового госпіталю, що потопав у соковитій зелені каштанів ліворуч, і, перевіривши адресу в оголошенні, повернув направо.
Приблизно через три хвилини він опинився перед потрібним чотириповерховим будинком, прикрашеним маленькими балконами з фігурним ліпленням. Макс зайшов у під’їзд і вирішив скористатися власними ногами, а не ліфтом, щоб піднятися на верхній поверх, і нарешті зупинився під лакованими під червоне дерево дверима з номером 8. Серце чомусь пришвидшено закалатало, коли він потягнувся до синього ґудзика електричного дзвоника, але Макс був надто схвильованим, щоб звернути на це увагу.
Стоніжка між його лопатками ледь поворухнулася, розминаючи кільканадцять пар колючих ворсистих лапок, і знову впала в сонну бездіяльність, у якій перебувала більшість часу.
«Звичайна квартира», — встиг подумати Макс, коли почув кроки за дверима.
Йому відчинив зовсім лисий дядько років шестидесяти, одягнений у сірий спортивний костюм і білі кросівки Brooks, ніби він збирався на пробіжку вулицею чи відвідати спортзал.
— Здрастуйте, я за оголошенням, — сказав Макс.
— Вибачте? — здавалося, господар був щиро здивований його заявою.
— А хіба… — Макс злегка збентежено поліз у кишеню джинсів за пожовклим клаптиком паперу. — Хіба воно не ваше?
Лисий секунду розглядав оголошення, так, немов щось подібне бачив уперше в житті, і водночас з явним упізнаванням.
— А, ну так… звичайно. Тоді ласкаво просимо, — він відступив, запрошуючи Макса зайти, і зачинив за ним двері.
Проходячи за господарем через довгий передпокій в одну з кімнат із такими самими високими стелями, як і в квартирі його покійного діда, Макс відчував невластиве йому хвилювання, що зростало з кожним кроком, причин якого він поки що зрозуміти не міг.
— Отож? — промовив господар, посадивши Макса у велике м’яке крісло, сам сів навпроти в таке саме низьке й широке, у якому запросто можна було розміститися двом людям середньої комплекції й навіть подрімати. — Чим завдячую?
Макс зненацька зрозумів, що починає несамовито червоніти, — схоже, у цьому природному запитанні й полягала причина його дивної незручності. Справді, а якого біса йому треба? Дивно, але дорогою сюди Максу й на думку не спало вигадати якусь підходящу причину, а тепер хлопець повільно червонів, відчуваючи себе повним ідіотом. Тому що єдиною причиною цього візиту була звичайна цікавість. Саме вона.
І, можливо, ще дещо.
— Ну… — господар очікувально дивився на нього. — Не соромтеся, іноді таке буває: ми бачимо щось, що нас вабить, спонукає зробити перший крок, а коли приходить час діяти по-справжньому, нас раптом охоплять сумніви, страх показати себе в невигідному світлі… Чи не так?
При слові «вабить» Макс внутрішньо здригнувся, оскільки так воно й було. Оголошення не просто викликало в нього цікавість, воно його вабило — так, як бажання потрапити на наступний рівень нової комп’ютерної гри, до якого ще ні разу не вдавалося дійти (щоб глянути хоча б одним оком). Не зовсім так, але на те схоже. Насправді це було ще сильніше — і Макс лише зараз усвідомив наскільки.
— Я тільки хотів дізнатися, — раптом зізнався він. І одразу відчув якесь полегшення.
— Побачити, що за всім цим приховується, — кивнув лисий, ніби чудово розумів, про що йдеться, ніби був упевнений у наявності цього потягу. — І що тут ганебного?
— Нічого, — відповів Макс і подумав, що тепер може з чистою совістю звалити.
— Тоді давайте знайомитися… Ви куди?
— У мене ще справи. Правда. Напевно, мені взагалі не варто було… — однак Макс знову сів у крісло.
— Я аніскілечки не сумніваюся, що в такої молодої людини, як ви, купа всіляких справ у набагато цікавішій компанії, ніж зі старим на зразок мене, — посміхнувся господар квартири, який дав дивне оголошення. — І, звичайно, не стану вас затримувати. Але коли ми вже зустрілися, дозвольте пригостити вас чаєм. Чи надаєте перевагу каві?
«Пиву, я б надав перевагу банці-другій холодного пива, і чим дальше звідси, тим краще» — хотів сказати Макс, але попросив чаю.