Але Максові ноги раптом підкосилися, й він, плюхнувшись на задницю, знову опинився на дерев’яному сидінні лавки. Ні вулиці, ні будинку, ні поверху, ні номера квартири старого Макс не пам’ятав. Спогади про те, що відбувалося в квартирі, збереглися чітко, наче ножиці, що попрацювали над його пам’яттю, акуратно вирізали лише пройдений шлях до обителі лисого божевільного й частково його дорогу сюди, під Оперний театр. Макс обшукав кишені, але оголошення зникло. Ким би не був лисий старий, він ґрунтовно подбав, щоб Макс не знайшов дороги назад.
Ще хріновіше.
Тим часом на вулиці почало холоднішати. Макс подивився вгору, сподіваючись побачити хмари, але сонце світило так само яскраво, як і раніше, а небо залишалося чистим і блакитним, як лляне покривало.
Макс звівся на ноги й побрів уздовж «стометрівки» до площі з пам’ятником Шевченкові. Тут він згадав іще дещо. Чиюсь маленьку миршаву постать, що виникла поруч з лисим стариганем за якусь мить до Максового знепритомнення. Вона швидше нагадувала димний фантом, аніж реальний предмет. Хоча в усьому її вигляді було присутнє щось до болю знайоме, здається, пов’язане з дитинством, щось із книжок для малят, схоже на одну з відомих картинок. Не буквально, але на сам образ. Макс уповільнив крок. Точно, на лікаря Айболита! Але якого біса? Він навіть усміхнувся. Хоча в тодішньому стані міг би запросто вздріти й Елвіса Преслі, який з хмари справляє нужду на грішну землю. Але якщо цей маленький доктор йому тільки привидівся, то як тоді пояснити дивну поведінку кота? Макс ладен був заприсягтися, що котяра засичав, коли дивився просто на цей силует, наче побачив примару. Господи, в яке лайно він вляпався?..
Роздуми Макса про це дивне видіння урвав раптовий крижаний порив вітру, що налетів, здавалося, з усіх боків. Хлопець зупинився і здивовано оглянувся. Виникло таке враження, наче серед літа у своїх санях вирішила проїхатися містом Снігова Королева. Макс був далеко не єдиним, хто звернув на це увагу, — багато перехожих здивовано озиралися або обмінювалися жартами.
Макс скулився: чорт, а й справді похолоднішало.
— Гей! — крикнув хтось. Макс повернув голову й побачив Батута, який рухався в його бік.
— Як упорався? — запитав той, коли вони привіталися, маючи на увазі вчорашнє розклеювання афіш.
— Нормально.
— Ага, — кивнув Батут. — Я вже бачив трохи тут в центрі. Що це раптово трапилося з погодою?
— І гадки не маю, — знизав плечима Макс.
— Ну добре, мені пора бігти. Приходь завтра в «Рокс», можеш іще когось узяти з собою, я влаштую для двох, — і його хаєр зник у натовпі…
Коли Макс перетнув проспект Свободи й опинився на його лівому боці, стало ще холодніше. Перехожі більше не всміхалися, не обмінювались жартами з приводу погоди, а переважно заходили в магазини зігрітися. Макс і сам відчув, що змерз. Усе було не так і навіть занадто.
Хріновіше не буває.
Він зайшов у невелике кафе, але відразу ж вийшов на вулицю, бо народу в тісне приміщення набилося стільки, що не було чим дихати.
Перехожі пришвидшували ходу, хто міг, відкасував рукави сорочки чи обхоплював себе руками; Макса штовхали з усіх боків. Зрештою, він вирішив, що краще піти до трамвайної зупинки, тому вибрався з зустрічного потоку людей і приєднався до тих, які йшли в потрібному напрямку.
Погодна аномалія на цей час зовсім витіснила з Максової голови недавній візит до лисого старого дивака. Принаймні на якийсь час.
Коли Макс минав провулок, що вів до зупинки, то вловив перші ознаки пари з рота. Найкумедніше було спостерігати це явище серед яскраво освітлених сонцем вулиць.
На дорогах утворилися серйозні автомобільні пробки, машини гуділи сотнею клаксонів на різні тони, як збірний какофонічний хор з Парку машинного періоду, що влаштував страйк з вимогою замінити масло.
Біля зупинки Макс одразу зрозумів, що шансів вибратися з центру міста на трамваї чи якомусь іншому виді транспорту, крім своїх двох, у нього майже немає. Усі підходи до двох зупинок, які обслуговували маршрути в протилежних напрямках, були заповнені змерзлими людьми. Але навіть якби йому вдалося прорватися крізь юрбу до дверей трамваю, то навряд чи він би проїхав далі за найближчий поворот. Причиною були безнадійні пробки на дорогах, вони утворилися через людський натовп, що продовжував і продовжував збиратися біля зупинок. Схоже, щось подібне відбувалося зараз усюди.
Звідкись, крізь гул сотень і тисяч голосів, пролунала переливчаста трель, і величезний натовп біля найближчої до Макса зупинки збуджено заворушився, побачивши трамвай, який дивом зумів подолати пробку на перехресті. Люди кинулися до зачинених дверей обох вагонів ще до того, як трамвай зупинився. Але одразу виявилося, що той доверху набитий пасажирами, чиї нервові обличчя витріщалися із середини і спостерігали за тим, що відбувалося навколо. Коли маса народу, гомоніючи й хитаючись, зрозуміла, що водій не збирається відчиняти двері, то обступила трамвай і почала бити кулаками по корпусу та вікнах з вимогою її впустити. Макс побачив обличчя водія, який марно дзеленьчав сигналом — бліда пляма страху, що вимальовувалася за склом. Коли в нього вдарив кинутий кимось важкий предмет, водій здригнувся і все-таки відкрив двері. Вони розчинилися з затримкою через внутрішній натиск людей і тільки завдяки допомозі численних рук ззовні. Пассажирам усередині залишалося лише тримати запеклу оборону. Юрба з вулиці хвилями накочувала на трамвай, немов морський приплив. До Макса долинули зойки затоптаних, крики болю й дитячий плач. Раптом з протилежного боку вагонів пролунав дзенькіт видавлених шибок. Збожеволілі люди й не думали про те, що автомобільне й людське скупчення все одно не дасть змоги трамваю зрушити з місця.