— Я би попросив… — з повним ротом відгукнувся Ковальський-старший, піднімаючи виделку. Одна макаронина ляпнулася назад у тарілку й перетворилася на дощового хробака. Ніби з добірної купи гною.
Макс зачаровано спостерігав, як той, звиваючись усім тілом, знову наштрикується на виделку і зникає в батьковому роті. Щоб за секунду вилізти з його лівої ніздрі.
— Річ у жінках. Моя мама вважала так само, — прожувавши, сказав Ковальський. Тепер хробак теліпався в нього на верхній губі.
— На що ти так дивишся? — запитав він Макса, помітивши його погляд.
— Так, нічого. — Макс подумки вилаявся, — треба ж було цьому знову початися саме під час обіду, — і опустив очі в свою тарілку. Принаймні тут усе було гаразд.
До кінця трапези він намагався більше нікуди не дивитися, обмірковуючи майбутню розмову з батьком, але боковим зором усе одно вловлював якусь метушню то в батьковій, то в маминій тарілці, ніби вони були учасниками конкурсу з «Останнього героя» на поїдання всіляких створінь, що бігають і плазують.
Слава Богу, вечеря закінчилася. Інна Ковальська сказала, що втомилася з дороги, миття посуду цілком може почекати до завтра, й пішла відпочивати в батьківську спальню. А Макс із батьком перейшли в його кімнату.
— Я тебе уважно слухаю, — мовив Ковальський. За вечерею він нічим не виказав свого занепокоєння, але зараз воно стало помітним.
— Тат, ти можеш мені не повірити… — почав Макс, але його перервала мати, яка для чогось покликала батька в спальню. Макс з жалю закотив очі.
— Зараз, — сказав батько й вийшов з кімнати.
Головне — одразу ж спрямувати свою історію в правильне русло й максимально застосувати логіку — той її мізер, що в усьому цьому лайні був присутній, — щоб усе звучало якомога переконливіше і щоб батько не запідозрив, ніби Макс намагається йому запудрити мізки. А це важко, коли на твоєму боці тільки слова й немає жодних речових доказів.
Незабаром батько повернувся.
— Слухай, — він просунув голову в двері. — Тут така справа. У нас зараз «медовий місяць»… Коротше, — Ковальський підморгнув йому зі змовницькою посмішкою, — ми з мамою швиденько трахнемося, і я повернуся, щоб закінчити розмову.
Макс тупо витріщався на двері ще хвилину після того, як за ними зникла батькова голова.
— До дідька… — вирік він нарешті й ледь не заплакав.
Потім попрямував до батьківської спальні, абсолютно переконанний, що нікого там не знайде. Лише останньої миті, відчиняючи двері, він злякався: а раптом зараз побачить їх під час любощів — хай навіть це будуть не вони, — все одно було якось дуже ніяково.
Але батьківська спальня була порожньою. Світло вимкнуте. Постіль акуратно заслана.
Збентежений Макс зачинив двері й повільно повернувся у вітальню. Загалом, у всьому цьому могла бути певна логіка. Кілька разів йому вдавалося змусити зникнути деякі фантоми, спроектовані його свідомістю. У такому разі, чому він не міг таким способом викликати й появу батьків? Не дивно, якщо десь у глибині майнула думка про них тоді, коли Блідий Незнайомець ладен був ось-ось ухопити його, а страх чи щось інакше якось посилило цю думку й зробило їхню появу можливою.
Але найцікавіше полягало в тому, що цей уявний приїзд батька з матір’ю прогнав Блідого Незнайомця.
У вітальні Макс про всяк випадок роззирнувся. Одним боязким поглядом він удостоїв килим. Гидкого типа (щось підказувало, що він не просто гидкий, а й дуже небезпечний) з очима-дірами й білястими пальцями без нігтів не було, але він обіцяв повернутися. Макс не помітив нічого підозрілого на килимі, хоча це зовсім не означало, що Блідий не може з’явитися наступного разу іншим шляхом.
Батьки зникли, але їхні напіврозпаковані сумки стояли на місці. Макс майже не здивувався цьому маленькому парадоксу й згадав, як батько говорив про якийсь подарунок для нього. З цікавості він перебрав вміст другої сумки, нічого подібного на обіцяний презент не знайшов і взявся до третьої.
Це виявилося саме в ній, майже на самому дні. Маленька коробочка, обтягнута перламутровою подарунковою стрічкою з красивим бантом у вигляді квітки. Макс розпакував коробку й витягнув з неї якусь безбожно зім’яту штучку яскраво-червоного кольору, що нагадувала чи то ковпак блазня, чи то ще чортзна-що. Поперек неї великими чорними літерами було написано ШУМЕН.
Хай як дивно, але ця річ здалася йому знайомою.
Макс напружив пам’ять. Ну так, звичайно. У нього був такий самий ковпак минулої ночі уві сні, коли з шафи вийшов Батут, щоб показати йому фокус.