Не порожній простір, не абсолютна темрява, а порожнеча, на яку очі Макса не могли дивитися, а його розум відмовлявся розуміти.
Він відвернувся від вікна й глянув на інших пасажирів. Усі, крім нього, продовжували спостерігати за тим, що було за межами автобуса, точніше, тим, чого там узагалі не було, і водночас… Він змусив себе припинити думати про це, відчуваючи, що інакше в нього розплавляться мізки.
За якийсь час пасажири почали відвертатися, але ніхто не вимовив ні слова. Автобус продовжував гуркотіти мотором, підскакувати на вибоїнах дороги, якою їхав, там унизу — у невідомому десь.
Очі пасажирів були затягнуті більмами. Макс вирішив, що, мабуть, їх так покарала порожнеча за тривале споглядання. Дивна, безглузда думка, однак вона прийшла до нього легко й природно, ніби недавно він навчився думати по-іншому.
Усе більше і більше людей відверталися від вікон. Вони сліпо шарили навколо, як жителі Содому, які приходили до Лота домагатися його гостей, і ангели позбавили їх зору. Вони мовчки наштовхувалися один на одного, падали, вставали… Але незабаром Макс помітив, що довкола нього ніби стискується кільце. Здавалося, людей із затягнутими більмами очима щось притягає до нього — немов він був язичницьким ідолом, в якого вони шукали зцілення. Дедалі частіше їхні руки торкалися його одягу й обличчя. Натовп, що повільно його оточував, ставав усе щільнішим, деякі навіть підводилися з місць, щоб наблизитися. Максу здавалося, що він чує їхній шепіт, далекий і скорботний, що ніби долинає з паралельного виміру, одвічно позбавленого світла.
Вони не робили йому боляче, від них не віяло загрозою — принаймні такою мірою, як від Блідого Незнайомця, — але це було до біса неприємне відчуття. Однак Макс щосили намагався залишатися спокійним. Він розумів, що в дійсності його оточують десятки людей, яких він цікавить не більше, аніж міграція равликів з Африки до Азії, йому зовсім не хотілося звертати їхню увагу на себе.
Макс з зусиллям спробував прогнати загуслу навколо нього ілюзію, але це вдалося лише при згадці, що може пропустити свою зупинку. І дуже вчасно — він вискочив з автобуса за мить до того, як двері зачинилися.
— Якісь проблеми, старий? — запитав Мирон. Він був на чотири роки старший за Макса, але ніколи не давав йому приводу це відчути.
«Сказати? — думав Макс. — Можна, але пізніше».
— Ні, нічого особливого.
Тотальна невизначеність
Мирон запросив його на кухню й дістав із холодильника дві банки пива — темного Максу, світлого собі. Однак, дещо прикинувши в голові, Макс вирішив відмовитися від напою, оскільки в його теперішньому стані алкоголь навряд чи був би гарним помічником.
Батьки Мирона вже лягли спати; вони були вихідцями з села, і життєвий розпорядок, прищеплений у молодості, брав своє. Сам Мирон виглядав цілком бадьоро, хоча встав сьогодні о четвертій ранку. Він із солідарності теж відмовився від пива і приготував каву. Потім почав розповідати, як вони з батьком порибалили. Мирон був справжнім фанатом рибного лову, а рік тому йому вдалося заразити цим захопленням і Макса.
— До речі, — сказав Мирон, різко обірвавши тему гачків і наживок, — мені вчора дзвонила Лена.
— Серйозно? — здивувався Макс.
— Хотіла розвідати, як твої справи. Адже ви, здається, з нею розійшлися.
— І що ти їй відповів? — запитав Макс, посміхаючись: новина була приємною. Схоже, Лена не менше за нього втомилася дутися через дурницю, хоча це й було в її стилі.