— Моя відповідь була гідною… словом, добре… Я відповів, що з таким самим успіхом вона могла би подзвонити тобі. Ну, і ще дещо додав наприкінці, від себе.
— І що ж?
— Тільки не ображайся, старий. Я сказав, що ти засмутився і наковтався якоїсь хріновини, від якої в тебе тепер галюники.
— От спасибі… — остовпів Макс, ледь не захлинувшись кавою. Але за мить усе одно закашлявся.
— Та нема за що, нема за що, — Мирон турботливо поплескав його по спині.
— Що ти їй ще сказав?
— Більше нічого, чесно. Вона розсміялася й поклала трубку.
Коли Макс збирався знову пригубити кави, з чашки раптом випірнув чийсь неймовірно довгий язик, вкритий мерзенними пухирцями, і лизнув його в губи. Макс відсмикнувся від чашки й пролив частину її вмісту на стіл.
— Не біда, — сказав Мирон, витираючи стіл ганчіркою. — Старий, я знаю тебе надто давно. Ти прийшов до мене сьогодні не просто так. Можеш не говорити, що в тебе трапилося, значить, є причини мовчати, але… Якщо моя підтримка знадобиться — ти знаєш, де мене знайти.
— Спасибі, — відповів Макс. Ось за це він і любив Мирона.
Чашка недопитої кави залишилася стояти на протертому столі — пити з неї Максу більше не хотілося. Слизький дотик довгого язика ще довго зберігався в пам’яті, незважаючи на переконання, що це була не більш ніж чергова ілюзія. Іноді вони були надто огидними. І завжди — надзвичайно правдоподібними.
«А якщо мене тут узагалі нема? — раптом майнуло в Максовій голові. — Якщо я тільки думаю, що в гостях у Мирона?»
Він ще не забув, як зрадів приїзду батьків, провів з ними понад годину, поки не виявилося… Це був чудовий урок — тут, у його маленькому флігелі реальності, куди відкрився люк, що веде в гігантські катакомби підсвідомості, більше нічому не можна безоглядно довіряти, навіть власним очам. Насамперед — їм.
Тотальна невизначеність.
Це важко. Важко, коли ти стаєш чиїмсь піддослідним кроликом, а потім тебе просто відпускають, не залишаючи жодного шансу повернутися назад, щоб поставити запитання й одержати на них відповіді. Важко, коли найбільша загроза — в тобі самому. Важко, коли в тебе з’являється ворог, про якого ти нічого не знаєш, але якого це не зупинить. Особливо важко — дивитися, як…
Макс уже хвилину спостерігав, як від мізинця лівої руки Мирона, наче кінцівка амеби, спочатку відбрунькувався бородавчастий наріст, розвинувся в людський ембріон, і тепер це плавало в повітрі, сполучене з пальцем його найкращого товариша своєрідним еквівалентом пуповини, впевнено набуваючи рис Блідого Незнайомця.
— Вибач, але мені краще повернутися додому, — Макс перервав розповідь Мирона про те, як вони з батьком по дорозі з риболовлі пробили колесо й виявили проблеми з запаскою. Він підвівся.
— Здається, це ще гірше, ніж я думав, — Мирон теж підвівся. — Ти впевнений, що зараз чиниш правильно, старий?
— У мене немає вибору.
— Як знаєш.
Шумен
Повернутися додому Макс вирішив пішки, обрав сорокахвилинну прогулянку, аніж чвертьгодинну їзду автобусом. Йому не вистачало тільки влипнути ще в якусь історію. На зворотній дорозі його чекала лише одна неприємна подія, яка, однак, добряче підпсувала й без того пригнічений настрій.
З кущів йому навперейми вискочив чорний пудель з тонким шкіряним нашийником. Макс збирався обійти собаку, але пудель знову пересік дорогу, невідривно дивлячись йому прямо в очі. У Макса закалатало серце, бо тварина поводилася надто дивно (якщо, звичайно, була справжньою), та й важкий погляд собаки не обіцяв нічого доброго. Пудель був замалий, щоб становити серйозну небезпеку, — в гіршому разі міг учепитися в гомілку й залишити кілька подряпин від своїх дрібних зубів, — але не було гарантії, що собака не виявить якихось надзвичайних здібностей. Той собака, якого бачив Макс.
— Пішов!.. — він зробив вигляд, що збирається штовхнути собаку. Пудель позадкував, але не зійшов з дороги.
Макс озирнувся, переконуючись, що поблизу нікого немає, і сказав:
— Гаразд, чого ти хочеш?
— Ти даремно втікаєш від нього, — відповів чорний пудель ламким і ледь хрипкуватим голосом підлітка. — Тепер він зможе знайти тебе скрізь і коли захоче. Ти не сховаєшся.
З боку темного скверу пролунав короткий свист, і пудель помчав на нього, знову ставши звичайним собакою.
Він не уточнив, кого мав на увазі, але Максу й так було ясно.
Макс потрапив додому тільки опівночі. Коли він зачинив вхідні двері й знову опинився у рідних стінах, відчув себе впевненіше. Але пудель був правий — для Блідого Незнайомця не існувало перешкод. Той міг виникнути будь-якої миті: матеріалізуватися з цигаркового диму, вискочити з пляшки з пивом, як джин, звалитися на голову зі стелі, як шматок старої штукатурки… Коротше, як завгодно.