— Заходь, — схопила Ксенька мене за руку. — Як же чудово, що ти приїхав! Я ніби відчувала це, віриш?
— Вірю, — погодився й поставив сумку на підлогу.
— Ти до мене переїхати надумав? — узялася кокетувати сестра.
— Ні, зранку їду на навчання. А чим ти займаєшся?
— Як завжди, дурницями, — зізналася Ксенька. — Хочеш, і тебе розмалюю?
— Хочу, — зненацька погодився. — А знаєш, хочу!
— Тоді — уперед, — захихотіла сестра.
Що там сказати — чим далі годинник цокав за північ, тим більше наші голови паморочилися й ми втрачали глузд так легко, мов щось дешеве та елементарне, що продається в кожному магазині.
Коли заспівали треті півні, вони застали нас за дивним заняттям: я наколював шкільним циркулем на одній її руці татуювання-експромт, а вона, сміючись, аби не плакати від болю, підстригала мій ірокез манікюрними, гострими, ніби бритва, ножицями.
У порізи я залив фарбу, щоб малюнок не вибивався з візерунка, яким було вкрито решту тіла Ксеньки.
— Годі, — на тому сказав їй і відібрав ножиці. — Пора спати!
— Ти ж зі мною ночуватимеш? — поцікавилася сестра. — Будь ласка, залишися до завтрашнього вечора! Ми ще щось придумаємо!
— Я переночую, але зранку поїду, — твердо відповів. — Так буде краще.
— У-у-у, — заскиглила Ксенька.
Вона постелила мені на ліжку сестри, але спали ми на одному. Я закутав її в ковдру, обійняв і решту ночі то дрімав, то прокидався, ніби продовжував їхати в автобусі й битися лобом об віконне скло.
Ледь зажеврів світанок, піднявся й швидко зібрався в дорогу. Ксенька схопилася, коли вже відчинив двері.
— Може, залишишся? — благально мовила вона.
Мені вже ставили таке запитання — три-чотири роки тому. Воно пролунало з вуст моєї першої дівчини — вона так само стояла, мерзлякувато кутаючись у халат, босоніж, із розтріпаним волоссям, і прохала залишитися з нею ще трохи. Але я відмовився й пішов геть. Наші стосунки так нічим хорошим і не завершилися — кожен почав шукати примарне щастя в обіймах інших. І чи знайшов?
— Не бійся, я повернуся, — сказав Ксеньці. — Хіба я хоч раз не виконував те, що обіцяв?
— Ти ще жодного разу мене не підвів. Проте… обіцяв ти мені лише раз, — усміхнулася Ксенька.
— Іди спати, — попросив її. — Будь ласка, просто зараз іди й лягай у ліжко.
— А двері? — запитала Ксенька.
— Не переживай, тебе ніхто не насмілиться торкнутися, тепер ти під моєю опікою, — продовжував її гіпнотизувати.
Сестра втішилася й повернулася в кімнату. Я міцно причинив двері за собою, щоб їх не розхлябав протяг, і прислухався. У квартирі було тихо.
— Я повернуся, — для чогось повторив.
22
Віта
Долю інших бачила досить чітко, могла прорахувати багато життєвих ситуацій. А те, що коїться із Ксенькою, не влазило в жодні ворота. Ну не могла вгледіти, що з нею сталося, хоч плач! І запитати її прямо — язик не повертався, хоч силоміць його крути, ніби ключ у замку.
А тут ще той Павло. «Павел» — так цей чоловік любив представлятися незнайомим симпатичним дамам, мовби від того зросійщення його ім’я вивищиться на недосяжну сонцесяйну висоту, а його персона отримає безкоштовний «Мерседес-Бенц» із золотим знаком на капоті та пільгову фазенду на кримському узбережжі.
Павло працював зварювальником і частенько забігав до газконтори. Я йому одразу сподобалася, він узагалі нерівно дихав до кожної гарячої жіночки, яка могла стати жертвою-дружиною для нього, а також доброю мачухою для його сина. З дружиною молодцюватого зварювальника стався нещасний випадок — її на смерть збив КамАЗ, у цій аварії постраждала й теща Павла. Ця трагедія трапилася пізно ввечері на магістральній вулиці Задрипинська, якою постійно мчали машини. Водій просто не помітив двох жінок, котрі переходили дорогу, тому що вона зовсім не освітлювалася. Очухавшись від втрати, Павло був у пошуках нової королеви й прикрої старушенції на додачу до неї.
Відколи зварювальнику виповнилося сорок п’ять років, він зовсім утратив гальма. Вочевидь, його вражала перспектива зістаритися на самоті. Чомусь саме в мені він убачав свою останню надію на гармонійне подружнє життя.
Те, що в мене не було настрою для спілкування, лише збуджувало в Павлові палкі почуття. Щодня він приносив до контори букет то свіжих, то штучних (якщо сусіди забороняли глумитися над своїми клумбами) квітів. А також цукерки й коньяк, сподіваючись якось мене підпоїти й укоськати, хоча сам не вживав спиртного.