— Ні, — відмовилася. — Я буду зайнята.
— Оцим? — підняла вгору брови Ярина й сіла на моє ліжко. — Це, звісно, дуже круто, але навіщо стільки часу цьому присвячувати?
— Знаєш, коли я пишу, то відчуваю таку радість… Це неможливо ні з чим порівняти, — сказала дівчині, хоча насправді знала, з чим писання можна ототожнити — зі світлом, що переповнювало мене від спілкування з Ірокезом.
— Ти так багато встигла всього намазюкати, — не зовсім шанобливо мовила Ярина.
Мені приємно було її бачити, але водночас хотілося, щоб вона швидше пішла додому. Кінчики моїх пальців аж поколювало, настільки хотілося продовжити почате. Ярина, схоже, це зрозуміла.
— Через п’ять хвилин починається «Баффі, винищувачка вампірів», — сказала вона. — Ти будеш дивитися?
— Треба працювати, — з полегшенням відповіла. — А ти йди дивися, не соромся.
— Я піду, не пропустила ще жодної серії, — виправдовувалася Ярина й похапцем одягалася. — Бувай, Ксенько, передзвони, коли тобі набридне бруднитися у фарбі.
— Обов’язково повідомлю цю радісну звістку, — засміялася. — Бувай, Ярино.
«Нарешті, — співало все в мені, — нарешті вона пішла».
Я повернулася до кімнати й вдихнула на повні груди запах свіжонаписаних картин, який любила понад усе на світі. Звісно, після запаху шкіри Марка, що нагадував аромат змоклої під літнім дощем футболки.
24
Марко
Фізична праця має безсумнівні переваги над розумовою — чудово звільнює мозок від усілякого непотребу й просвітлює думки. Тож коли хлопці позвали мене попрацювати вечорами вантажником вагонів, махнув рукою на навчання й пішов з ними. Та й зайва копійка не шкодила — стипендію платили таку мізерну, що вистачало її на дні, а не тижні.
Увесь тиждень вергали то мішки, то цеглу, то метал. М’язи налилися нелюдською силою, а ірокез, зменшений Ксеньчиними стараннями, потемнів від пилу. Потім додумався шапку одягати.
У п’ятницю сходив до перукарні й попросив відновити мій натуральний колір волосся. Перукарка — висока довготелеса краля з волоссям, яке нагадувало залакований вибух, — прихильно розглянула мій ірокез і поцікавилася, чому він так непрофесійно обчикрижений.
Я ще раз повторив своє прохання. Краля зітхнула і взялася чаклувати. На останок, як подарунок, вона вклала мій ірокез в гнівний стояк, від чого я став нагадувати схарапудженого йоржа.
Краля із жалем провела мене очима. Шкода, але нічого не міг їй запропонувати — у Задрипинську на мене чекали.
Зідзвонився з Ксенькою ще вранці, і вона просто верещала, вимагаючи, щоб одразу після навчання її відвідав. Вона стверджувала, що я сподобаюся як сестрі, так і мамі, і вони нічого не матимуть проти мого приїзду. Я погодився приїхати, проте перед цим мав навідатися додому.
Мама одразу мені відзвітувала про свиню: жива, здорова, має хороший апетит. Я втішився за худобину.
— Мамо, мені треба з тобою серйозно поговорити, — звернувся до неї.
— Що? Що таке? — запідозрила недобре ненька й завмерла з ополоником у руці, яким насипала мені суп у тарілку.
— Мамо, хто мій справжній батько? — поцікавився й торкнувся свого рудого ірокеза.
— Ти що, перефарбувався? — тільки зараз помітила зміни в мені.
— Ні, повернув усе, як було. Не зістрибуй із запитання. Хто мій справжній батько? — наполягав.
— Уже тепло, завтра могли б на город вийти, — похнюпилася мама. — Настав час ранню цибулю садити…
— Мамо…
— Хто-хто? Назар Писька! Давно у свій паспорт заглядав? Що це за питання такі дурні? Що це ти на власну матір надумав? — Мама міцніше стиснула ополоник у руці, аж метал заскреготав ропухою.
— Мамо, ти ж знаєш, що я тебе люблю, нічого такого я не маю проти тебе, — миттю притих.
«Господи, благаю, щоб він не продовжив цю розмову!» — мабуть, подумки почала молитися мама. Проте Бог уже давно її не чув.
Я якусь мить мовчав, суп у тарілці вистигав і ставав схожим на жирну пляму. Поглянув у тарілку, мене мало не знудило, я сковтнув і встав. Мама інстинктивно позадкувала. Вона що, боялася мого удару? Дожився…
— Я не схожий на свого батька. Тільки на тебе. Моє волосся — руде. Як у ветеринара, дядька Ярослава. Мамо, не викручуйся. Зізнайся по-доброму. Я тебе любитиму в будь-якому випадку, — дивився на матір так, ніби мої очі були розстрільними вогниками снайперських гвинтівок.
— Йой, серце, синочку, — мама почала театрально сповзати під стінкою.