— Мамо, не треба вистав, — скривився, ніби вступив у лайно, — Розповідай, або піду геть.
— Я… Я… Води. Дай води. — Мама вже сиділа під стінкою, її трусила пропасниця.
— Ось вода, мамо, якщо тобі справді погано, викличу «швидку», — послужливо подав склянку.
— Не треба. Я тобі все розповім…
25
Зіна
Ярослав був здорованем, чорнооким рудьком, хорошим спеціалістом-ветеринаром. Парубок на все містечко. Після служби в армії потрапив на війну в Афганістані, проте не любив згадувати ті часи, і коли хтось вирішував із ним про це потеревенити, відразу наїжачувався й обламував співбесідника короткими, як автоматна черга, словами. Коли наставала чергова річниця виводу військ з Афганістану, Ярослава запрошували прийти до місцевої райдержадміністрації разом з іншими воїнами-інтернаціоналістами на офіційний захід «з приводу», проте він завжди відмовлявся, знаходячи переконливі причини.
Після повернення з війни відучився в Житомирі на ветеринара й повернувся в рідне містечко Д. Два роки попрацювавши, він оженився на одинадцятикласниці, яка після випускного вечора в школі навіть не встигла оговтатися. Вона йому народила одне за одним двох синів.
Ярослав почувався щасливим, лише час від часу на нього напливала «планета», і він, веселун і говорун, раптом замовкав, ставав німчуром. Дружина Наталка знала цю його особливість і старалася не звертати уваги на «припадки». У такі моменти Ярослав виконував роботу «на автоматі», і коли його знайомі починали дивуватися, як він змінився, чоловік не реагував. Незабаром, як і Наталка, навколишні люди звикли до особливостей Ярослава, тим більше, що вони довго не тривали, день — і на волю проривався веселий й нестримний характер чоловіка, який не міг не заряджати оптимізмом усіх навколо.
Наталка не знала, що коли її коханий Ярик перебував у «припадочному» стані, його огортав слиз і морок, він відчував себе дуже самотнім, у чорній дірці безвиході. Він бачив свою стару хату, покоцані меблі, облуплену автівку, нужденне містечко. Йому хотілося взяти гранату й засунути її між ноги голові райдержадаміністрації, щоб вибух докотився й до Президента України. Він не жив — він виживав за свою скромну зарплату. Його посвідчення учасника бойових дій і відповідні пільги лише додавали приниження.
Одного разу, коли Ярослав знову помітив, як із нього скапує слиз і додому йти не хотілося, щоб не бачити сумних очей Наталки, ноги його понесли прямо до моєї хати, «Зіни з магазину».
Я не була вже такою конспіранткою — чоловіки в містечку між собою обговорювали мене, тримаючи звабливий образ як заначку на «чорний день». Ярик важко погрюкав у двері. Відчинила й з подивом угледілася в темні, з кривавими жилками, очі гостя.
На моє привітання він лише стомлено кивнув і без дозволу зайшов у хату. Сів у кухні й зняв свої чоботиська, обмащені в рудий глей — щойно з колгоспної ферми, де рятував корову, яка не могла розродитися. Я вперше бачила Ярослава в такому стані. Спочатку подумала, що він п’яний. Потім придивилася й зрозуміла, що помиляюся.
— Щось сталося, Ярику, у тебе все добре? — лагідно поцікавилася.
— Усе добре, Зіно, — хрипко відповів.
— Чому ж ти такий набурмосений?
Але мені у відповідь була мовчанка й суворий волоокий погляд. Я добряче злякалася. Хтось мені розповідав, що Ярослав на війні отримав поранення в голову. Ще захоче вбити!
— Хочеш чаю? Може, їсти? Уже вечір, мабуть, ти голодний весь день! — забігала навколо нього. У якусь мить перечепилася об його брудний чобіт і гепнула прямісінько в чоловічі обійми.
Він стиснув мене й не відпустив до ранку. Я не сміла йому перечити. Краще вже так, ніж бути закопаною у вишневому садочку. Уранці, як тільки на сході зажевріло, Ярик схопився, одягнувся й зник. Відтоді він завжди приходив у «припадочному» стані до мене. Наступного дня робив вигляд, ніби нічого не пам’ятає. Ми ніколи не розмовляли про це. Нас ніколи ніхто не бачив разом.
Коли вийшла заміж, Ярик перестав до мене приходити. Відтоді — як відрубало. Я не знала, плакати мені чи радіти. Звісно, мені не була приємною мовчанка Ярика, проте він надолужував іншим…
Та хай йому грець! Коли народився мій син, я все зрозуміла. А чи зрозумів Ярослав? Що-що, а руйнувати його сім’ю такою звісткою не хотілося. І власну родину — теж. Та й для людей менше причин пліткувати. Як про це здогадався Марко? Але… не це мене зараз повинно хвилювати.
26
Павло
Мого Валерика ображали в школі. Дивно, це робили шпінгалєти — худющі пуцьвіріньки, яких Валерик міг би своїм лапищем легко причавити, і не пискнули б! Ті хулігани насміхалися над сином, кидалися в нього паперовими кульками, підкладали кнопки на сидіння, а він лише пихтів у відповідь.