— Ти з міста Б.? — запитав Назар. У нього було не дуже коротке волосся, що нагадувало солому як кольором, так і формою. Чомусь воно мені дуже сподобалося. Так і хотілося занурити в нього руку й збуджено помацати шкіру голови, щоб Назар аж замуркав від задоволення.
— Так, — я надала своєму голосу максимум оксамитовості й мелодійності, — у власній квартирі. (Ви ще не позаздрили? Ось вам!)
— О-о, — зрадів за мене й за себе Назар. — А я недалеко від Б., у містечку Д. живу.
— Гарно, — зашаруділа нотками, як шовковою білизною. — Десь працюєш?
— Очолюю тракторний стан, — просто сказав Назар, — а ти де?
— У заводській їдальні, продовольством завідую, — я мусила постійно дерти голову догори, щоб бачити миле лице Назара, яке мої очі щиро виціловували.
— А у вас в їдальні є телефон? — узявся штурмувати фортецю мого особистого життя Назар, хоч я вже давно віддала йому ключ від головної брами, замотаний у мої вологі трусики.
— Не лише в їдальні, у мене вдома теж є, — мовила. (То як, заздримо далі?)
— Чудово! Може, скажеш номер? Я запам’ятаю! — запевнив Назар, і його вуха навіть повернулися слуховими каналами в мій бік.
— Я тобі запишу, — дістала із сумочки вишукану золоту авторучку, такий же аристократичний блокнот із позолоченими кутиками, написала заповітні цифрочки на напарфумленому аркушику й нещадно видерла його.
— Тримай, — віддала Назару.
— Спасибі, — чоловік якусь мить дивився на аркушик, ніби я там ще й дарчий напис зробила (з-за його спини виглядали інші пасажири, аби й собі запам’ятати мій номер телефону).
— Моя зупинка, — я підвелася і, мовби ненароком, провела грудьми по його змоклій сорочці. Назар пильно заглянув мені у вічі та промовив хрипко:
— Я подзвоню.
— Чекатиму, — пообіцяла й повернулася до виходу, щоб Назар міг сповна оцінити мій вигляд, який був вартий мільйона карбованців Радянського Союзу.
Із цим була згодна й решта пасажирів, що, як і Назар, жадібно витріщилася на мою постать.
Я незримо відчувала його присутність до самого вечора, сомнамбулою пораючись по дому, готуючи вечерю, перевіряючи домашнє завдання Варварки-школярки. «Назаре, — хотілося мені весь час промовляти, — о Назаре!» Здавалося, його грубі руки вже пестять мене, а я затяжно цілую його пухкі губи, розквашені в багатьох бійках.
3
Ксенька
Коли Варварка розповіла про мого справжнього біологічного батька, здалося, що в мене вставили останній шматочок пазла, якого не вистачало для повноцінного малюнку моєї свідомості й без якого вона була неповноцінною та розхлябаною.
Варварка помилялася — для мене було дуже важливо знати, хто мій батько, це дуже важливо для кожного. Їй добре — вона знала свого тата, спілкувалася з ним, відчувала його любов. Тому сестра й не може мене зрозуміти. Так само й мама, яка виросла в багатодітній дружній сім’ї, де батько з матір’ю жили душа в душу.
А я — безбатченко, котра ніколи не знала, що це таке — мати тата. Мама втихомирила власну совість і відбілила своє добре ім’я, записавши нагуляну дитину на першого чоловіка. А Геник, варто віддати йому належне, жодним чином не піддав сумніву, що інша дівчинка — не його «виробництва».
Коли він двічі або тричі (уже не пам’ятаю точно) приїжджав відвідувати нас, своїх дівчат, до Р., або як каже Варварка — Задрипинська, то завжди занадто обережно та відсторонено ставився до мене. Ніколи не обіймав і не цілував. Інша річ — Варварка, їй діставалися всі призи: і кращі подарунки, і таткові цьомки-бомки. Тоді в мені й зародилася підозра, що Геник — не мій батько.
Але сентименти сентиментами: мені дуже хотілося дізнатися, де мешкав мій батько, і зустрітися з моїми родичами по його лінії. Особливо бажала побачити брата… Дивно, замість старшої сестри я завжди хотіла саме старшого брата, який би не сварився зі мною, як вона, а навпаки — захищав би. Виявляється, він завжди був десь недалеко від мене.
На черзі — допит мами, і хай пробачить мене Варварка за це.
4
Віта
Лікарка-гінеколог підтвердила мої підозри, що я вагітна. Проте лише на вагітність списати ті неймовірні речі, які почали траплятися зі мною, було б для мене, мами з досвідом, щонайменше нерозумно.
Ще до суду мене запросила на весілля своєї доньки моя давня подруга. Мого живота не було зовсім видно, я тільки трішечки набрала ваги, тож зайвих запитань мені б не ставили. Варварку я взяла з собою — нам, дівчатам, потрібно було відволіктися від тієї цистерни біди, що звалилася на плечі нашої сім’ї. Назар спочатку теж планував скласти нам компанію, проте передумав і сказав, що має чимало нагальних справ по роботі. У мене склалося враження, що він елементарно боявся власну дружину, з якою все ніяк не міг розлучитися. Цього могутнього здорованя, схоже, жахала думка відверто поговорити зі своєю так званою законною жінкою.