Ми з Максимом їхали в автобусі, і дорогою він розповів, що йому обіцяють хорошу роботу. Ось вступить він на заочне в Київський технологічний інститут харчової промисловості — і на нашому місцевому маслозаводі, де він працює простим робітником, йому дадуть посаду спеціаліста, а якщо добре працюватиме, то через рік лаври головного спеціаліста ляжуть на його кучеряву голову. А службову машину йому презентують уже з перших днів роботи спеціалістом.
Хто б не хотів мати такого чоловіка? Я шитиму, а він — працюватиме на високій посаді. Житимемо в окремій квартирі, матимемо автомобіль, хай і службовий. Ця картинка мені подобалася все більше й більше.
…Княже отримало свою назву через те, що багато-багато років тому сюди любив приїжджати на відпочинок київський князь. Потім у Княжому жив польський пан та експлуатував простих трудящих. Нині від розкішної позолоти Княжого залишилася тільки назва й облуплений палац польського пана, у якому колись була школа, а нині — клуб.
Максим жив неподалік від цього клубу, у великому будинку з червоної цегли. У нього був ще старший брат, який вдало приженився в Києві й нині дуже рідко навідувався, та менша сестра, товста й некрасива — Лариса. Мати, Віра Василівна, уже була на пенсії й вела домашнє господарство. У хаті жила ще й Максимова прабабця — 93-річна Броніслава. Вона не любила, коли її називали офіційно, по батькові, і просила називати її бабця Броня.
У цьому будинку мене зустріли дуже привітно. Віра Василівна так і крутилася навколо мене, попереджаючи мої бажання. Стіл ломився від домашньої смачної їжі.
Пообідавши, я зауважила, що відірвала Віру Василівну, бабцю Броню й Ларису від роботи — вони перед моїм із Максимом приїздом розбивали грядки. Тому я запропонувала свою допомогу. Моя пропозиція була сприйнята схвально, хоч Віра Василівна й наполягала, щоб я відпочила з дороги.
Проте я запевнила, що сповнена сил. Попросила, щоб мені дали в щось перевдягнутися. Бабця Броня сказала, що старий одяг — на горищі. Я внутрішньо здригнулася, уявляючи, як лізу драбиною на старе занедбане горище.
На моє щастя, Віра Василівна, мабуть, злякалася перспективи, що майбутня невістка заб’ється до смерті, ненароком звалившись із драбини, тому наказала Ларисі полізти на горище й підібрати мені що-небудь.
— Поки що піди в кімнату бабці Броні, відкрий шафу, там на верхній поличці є стосик нових хусток. Візьми собі одну волосся перев’язати, щоб не забруднитися на городі.
— Може, бабця Броня сама мені хустку дасть? Якось незручно в чужій кімнаті ритися в шафі.
— Не бери в голову! Бабця он якраз курям їсти дає, зайнята. Піди, вибери собі, яка більше сподобається, — твердо відповіла Віра Василівна.
Я мусила слухатися. У кімнаті бабці Броні стояло велике залізне ліжко з бильцями, на яких були накручені кругляшки. На ліжку двома нерівними вежами стояли гори подушок, прикриті візерунчастими накидками.
«Цікаво, як бабці Броні не нудно щодня розбирати ці гори подушок і стелити собі постіль? А може, вона спить просто так, спершись на них? Старі взагалі сплять мало», — подумала я й похихотіла.
На підвіконні єдиного вікна вмістилося з десяток різних вазонів: калачик, алое, фіалка, грошове дерево, дика троянда й ще щось, мені досі не відоме. Шафа, яка займала півкімнати, була теж старою й немов роздутою. Вона мала дзеркало на передніх дверцятах, яке спотворювало все, що відображало. Проте не смішно, а страшно.
Я внутрішньо здригнулася й відкрила дверцята шафи. На верхній поличці стояли два стосики новеньких рушників. Хусток не було. Вони знайшлися чомусь на останній поличці. Вочевидь, усі ці новенькі шмати були підготовлені бабцею на смерть. Воно й недивно — у її віці! Хоча бабця ще настільки жвава, що всіх переживе.
Мені було незручно ритися в чужих речах, але я все таки вподобала собі красиву хустку — блакитну, з маленькими хрензелями. Вона була посередині цілого складу хусток, тому я сильно потягнула. Услід за хустиною випав лист.
Я пригледілася — за хустками ховалася ціле листування! Я б сховала той лист туди й не читала б його, якби не ім’я отримувача — Максиму Степановичу Пилипенку. Моєму Максиму! Від… Олесі Солодкої, м. Житомир.
Присіла на смугасту різнокольорову, не першої чистоти доріжку на підлозі кімнати бабці Броні та з тремом у руках і серці розпочала читати:
Любий Максиме!
Я надсилаю тобі лист за листом, а ти все мовчиш. Мене палить образа за це, проте я не можу не писати тобі. Хочу, щоб ти все-таки мені відповів.