— Перевдягнешся? Я відвернуся, — Максим повернувся лицем до стіни.
— Дякую, — намагалася одягнути те плаття, яке мені принесла Лариса. Воно було на мене завелике, але не катастрофічно. Поглянула на себе в дзеркало, яке висіло неподалік — виглядала я по-дурному. Але, як казала моя мама: однаково на город ідеш, хто тебе побачить?
— Хто-хто, усі сусіди, — промовила вголос.
— Що? До чого тут сусіди? — запитав Максим і повернувся вже до мене обличчям.
— Не зважай. Ходімо, — нареченому потрібно було сказати про листи і його новонародженого сина, але в мене язик не повертався про це заговорити.
На городі ми з Вірою Василівною працювали найбільше й намагалися не дивитися одна на одну. Бабця Броня, здається, поки що не знала про мою знахідку, тому вона безтурботно топтала ріллю босими ногами, приспівувала, робила рядочки й садила туди цибулю. Через годину-дві ми впоралися й пішли до хати. Настала пора порати господарство, і я сподівалася, що мене не змусять доїти корову.
Натомість мене змусили кришити молоду нітратну капустину, куплену на базарі для свіжого зеленого салату, і чистити картоплю. Я готувала на кухні разом із Ларисою. Максим пішов допомагати матері й бабці порати їхнє немаленьке господарство.
Лариса розпитувала мене про те, чим я цікавлюся, і запропонувала врешті-решт піти ввечері на дискотеку. Ще цього мені не вистачало.
Нарешті сіли вечеряти. Бабця Броня якось дивно на мене позиркувала. Здається, Віра Василівна не втримала язика за зубами. Після вечері бабця підійшла до мене й прошипіла:
— Не гоже ритися в чужих речах.
— Я не рилася! Шукала хустку, як мені сказала Віра Василівна.
— Вона сказала тобі на верхній поличці шукати, а не на нижній!
— Хустки лежали на нижній.
— Ти ще щось там знайшла, — бабця нахмурила рідкі брови.
— Так, листи.
— І ти читала?
— Читала.
— Знаєш, що чужі листи читати не можна?
— А ви про це знаєте? — стомлено запитала я.
Якусь мить ми стояли одна навпроти одної й дивилися у вічі.
— Ти вже Максимові сказала? — запитала бабця, і тепер вона вже нагадувала не добру стареньку, а зморщену стерв’ятницю.
— Поки що ні. Але обов’язково скажу.
— Не смій! Не смій, кажу тобі! — просичала стара.
— Чого це? Він має знати!
— Він не має! Олеся нагуляла дитину — от і дурна. Хай тепер ростить сама. Нам такої поганої слави про нашу сім’ю в селі не треба — ще чого! Щоб ще дізналися, що в Максима є байстрюк! Це буде ґвалт на все село!
— Таємниці рано чи пізно стають явними. І краще вже раніше, ніж пізніше, повірте мені, — твердо сказала й нахмурилася, згадавши Ксеньку з її братом.
— І що ти тепер? Вийдеш заміж за Максима й він платитиме аліменти на сина? А може, він не схоче тебе заміж брати, до Олесі піде? Кине тебе перед вінцем, буде тобі погана слава! Ти подумай добре. До-не-чко, — бабця відступила від мене й вийшла з хати.
— То що, на дискотеку? — у кімнату заглянула безтурботна мармиза Лариси.
— Так, ходімо, — бездумно погодилася.
Мені було над чим важливішим подумати.
47
Ксенька
Мама мені купила не вінок, а букет штучних квітів. Я їхала з ними в електричці, і кожна бабуся, яка мене бачила, скорботно підтискала губи: вони думали, що я їду на похорон. Мене це веселило. Я занадто раділа майбутній зустрічі з братом.
Він мене зустрів, як і домовлялися. Марко приїхав на велосипеді, бо до кладовища від залізниці треба було пиляти кілометрів три-чотири. Я сіла на раму, Марко собі педаляв, весняне повітря било в обличчя, мошка залітала в очі й рот, почувалася ідеально чудово.
Дорогою Марко розповів про те, як рибалив зі своїм батьком, Ярославом. Як на мене, їхня зустріч була доволі невдалою, але брат був задоволений і не жалівся. Головне, щоб йому все подобалося.
Біля цвинтаря Марко припаркував свій велик, і ми почимчикували вглиб території. Навколо росли міцні ялинки з лапатими гілляками. Кожна смоктала соки з небіжчиків. Незлецьки тут почувалися й берізки з липами. Деякі могили вже були прибрані, інші досі щетинилися минулорічними бур’янами й мали на собі вицвілі штучні вінки й квіти.
— А вона що тут робить? — вигукнув Марко.
— Що таке? — здригнулася від несподіванки.
— Мама, вона — тут, — хлопець потягнув мене до найближчої ялинки, і ми сховалися за її розлогим гіллям.
— Може, вона могилу прибирає? — сказала я, хоча відчувала, що все набагато гірше.
— Я її приб’ю. Дивися. Це вона на могилі батька, — Марко був дуже розгніваний.