Обережно виглянула. Зіна щось зарила в могилу, по-злодійському роззирнулася й попрямувала до виходу. Могила, до слова, так і залишилася неприбраною.
Щойно мати пішла, як Марко підійшов до могили й почав гребтися. Я стояла, роззявивши рота. Лише звернула увагу на гранітний надгробок, де було вибите зображення обличчя Назара. Виявляється, він народився в один день з моєю сестрою. Оце так збіг!
— Ой, уколовся, — Марко дістав те, що зарила його мати — дерев’яний хрестик, до якого щось було прикручено ниткою. Я придивилася — це була часточка від полотна. Мого полотна.
— Кинь на землю негайно! — наказала. Марк послухався. Я вирвала молоденький лопушок, який необачно вибився з-під землі, і загорнула в нього хрестик. — Є сірники?
— Є запальничка, — брат дістав із рюкзака.
— Спали це.
— Я її точно вб’ю, — бурмотів під ніс хлопець, виконуючи мій наказ.
— Це вона на мене зробила, до хрестика було прив’язано шматочок картини, яку тобі подарувала, — випалила.
— Що в мене за мати?! — бурмотів Марк.
— Будь ласка, не говори їй нічого! Буде тільки гірше!
— Не обіцяю. Занадто злий.
— Ну будь…
— Приберімо на могилі, — перебив мене брат.
Я не стала сперечатися й узялася виривати бур’яни.
48
Віта
Дочекалася, поки обидві доньки розбіглися по своїх справах. Варварка поїхала в Княже ще з вечора, у п’ятницю, там і переночувала, а Ксенька повернеться сьогодні тільки ввечері. У мене попереду — цілий день, щоб знайти Настуню. Я склала в рюкзак необхідні речі. Усім, хто цікавився, сказала, що йду на свій город на околиці. Тож залишилося сісти на велосипед і поїхати до лісу.
Уже вийшла надвір й занесла ногу, щоб усістися в сідло «України», як мене покликав знайомий голос:
— Мамо?!
Мало не зомліла: це був Валерик. І він мене називав мамою. Хороший початок! Валерик помітив, як змінилося моє обличчя, тому підбіг ближче й вибачився.
— Я можу вас називати тітка Віта чи на ім’я й по батькові, — запропонував він.
— Називай мамою, якщо тобі так подобається, — дозволила й відзначила собі, що Валерик не такий вже й дурник, як бажає здатися.
— Кудись їдете? — поцікавився Валерик.
— На город.
— А де ваша лопата чи сапа?
Я вже говорила, що Валерик не такий уже простачок?
— У мене на городі є маленький сарайчик, там я зберігаю все, що треба для праці, — насправді такий сарайчик був на сусідньому городі, я йому безмежно заздрила, бо мені доводилося перевозити лопати, сапи в руках, хоча влітку ми ховали це причандалля в горах сполотого бур’яну, щоб не носитися зайвий раз.
— Знаєте, мамо, я хотів вас про дещо попросити. Ця справа дуже важлива, — Валерик раптом нахнюпився, і його ще дитячий лоб узявся зовсім дорослими зморшками.
— Кажи, я допоможу (ото вже ця моя щедра на допомогу душа!).
— Мені тато був обмовився, що ви маєте талант чи то дар передбачати, бачити інших людей, те, що з ними буде. Можете допомогти знайти Настуню? Я… Я насправді й пальцем її не торкнувся! Її треба знайти! — Валерик шепотів усе це мені на вухо, щоб не підслухала всевидяча багатоповерхівка.
У цей момент із дверей мого під’їзду вийшла сусідка з першого поверху, тітка Ніна. Вона мило всміхалася.
— Ти на велосипеді? Доганяй! — вирішила рятуватися втечею, бо від тітки Ніни так просто не відчепитися.
Валерик був на велосипеді, як і кожен добропорядний мешканець нашого містечка. Він швидко мене наздогнав.
— То що, ви допоможете мені?
— Так! Якщо чесно, уже сама сьогодні планувала її шукати. Їдьмо у ліс, потім спускаємося до річки. Настя десь там, відчуваю.
— Спасибі, мамо! — Валерик сильніше натиснув на педалі й вирвався вперед. Сорочка на його спині надулася пухирем, і тепер «синочок» здавався ще більшим.
Я посміхнулася й зненацька…
Біля Настуні хтось був. Чоловік до сорока років, огрядний, із сильним запахом поту. Він щось їй говорив… У його руці щось масляно блистить… Пістолет.
Усередині все похололо, і я почала наздоганяти Валерика. Ми мусимо встигнути. Інакше… Інакше на Настуню чекає доля Онуфрія Станіславовича. Він уже був мертвий — я це знала точно.
49
Зіна
Коли я прикріплювала шматочок полотна до хрестика, то боляче роздряпала пальця й моя кров капнула на хрестик. Це було не дуже добре, я відмила кров і сподівалася, що все обійдеться. Закопала хрестик у могилу кровного родича Ксеньки — Назара, тож тепер її чекає якщо не смерть, то важка хвороба, про невдачі я вже мовчу.