— Її поклали до відділення інтенсивної терапії. Лікар сказав, що вона виснажена. Кілька днів ні їла, ні пила. Той чоловік над нею знущався, — у Валерика затремтіли губи, і він схилився на моє плече.
— Вона видужає. З нею буде все гаразд, — я погладила хлопця по голові, — краще залишся біля неї. Мало що. Міліція така неповоротка. Навряд чи Славика затримають швидко. Знаєш номер телефону родичів Настуні?
— Знаю.
— Попроси якусь медсестру, хай передзвонить їм.
— А ви куди йдете?
— Потрібно ще дещо з’ясувати. Я скоро повернуся, щоб дізнатися, чи все гаразд.
Вийшла на подвір’я. У мене був піднесений настрій, незважаючи ні на що. Я врятувала дівчину! Проте деякі нюанси залишалися нез’ясованими, і мені для спокою й безпеки потрібно було їх знати.
Заняття в балетній студії закінчувалися. Я поглянула на табличку на дверях — замість напису «Керівник — Онуфрій Станіславович Якименко» вже красувалося «Керівник — Світлана Миколаївна Соколова».
— Світлано Миколаївно, можна вас на хвильку? — гукнула в прочинені двері.
— Добридень, це знову ви! — молодиця виглядала захеканою, але вдоволеною. Видно було, що керування заняттями їй ідуть на користь.
— У мене є запитання особистого характеру. Можна?
— Гм, це щось пов’язано з бажанням вашої доньки відвідувати студію? — засміялася Світлана Миколаївна, було видно, що вона в доброму гуморі.
— Майже. Онуфрій Миколайович цікавився своїми ученицями? У фізичному плані?
— Ні, що ви! Хто вам таке розповів? — у молодиці забігали очі й вона розчервонілася ще більше.
— Ви були його коханкою?
— Я… Ходімо в мою підсобку.
Молодиця заглянула ще раз у залу й попросила дівчат збиратися додому. Мене повела в маленьку кімнатку позаду зали. Там стояв стіл, кілька стільців й шафа з великим люстром. На столі стояв графин із водою й склянки. Світлана Миколаївна запропонувала мені попити, і хвилину ми з нею на пару жадібно жлуктили зі склянок. Затим усілися на стільці.
— Так, Онуфрій Станіславович міг дозволяти собі знаки уваги — погладити по руці, поцілувати в плече. Він любив, коли учениці на прощання цілують його в щоку чи цьомкають у губи. Проте дівчата намагалися триматися від нього на відстані. Лише дехто з них… Як-от я. Онуфрій Станіславович був моїм першим чоловіком. Мені було всього 15 років, як ми почали зустрічатися. Не подумайте, жодного примусу не було! Онуфрій Станіславович дуже делікатний. Я в нього закохалася й була абсолютно щаслива, коли ми почали зустрічатися. Як балерина я почала робити великі успіхи. Потім закінчила школу й вступила на хореографічне відділення коледжу. Щовихідних ми з Онуфрієм Станіславовичем продовжували зустрічатися. Він живе сам в однокімнатній квартирі в приватному секторі. Я приходила до нього, і ніхто нічого поганого про нас не думав. Потім я вийшла заміж за свого колишнього однокласника.
— О так просто? Чому ж за Онуфрія — ні? Не пропонував?
— Ні, не пропонував. За мною вже давно впадав мій колишній однокласник Юра Соколов. Він і запропонував одружитися.
— Але ж ви кохали Онуфрія…
— Так. Але він виявився ганчіркою! Знаєте, є такі чоловіки — дуже м’які, приємні, не скупі на знаки уваги й компліменти. А коли приходить рішучий момент, такі чоловіки здуваються, як повітряна кулька. Вони не здатні на вчинок. Останнє слово вони залишають за жінкою, сподіваючись, що вона все сама вирішить.
— Ви від нього завагітніли?
— Так. Онуфрій Станіславович заборонив мені робити аборт, пообіцяв, що ми житимемо разом із дитиною. Він так радів, що в нього з’явиться нащадок! А коли вже в моїх батьків виникли справедливі запитання, бо мій живіт ріс, Онуфрій Станіславович усе зволікав і не пропонував мене ні одружитися, ні жити разом. Коли я прийшла до нього й поставила питання руба, він щось промимрив типу: «Ну, добре, поживемо разом». Я гордо відповіла, що мені це не цікаво, і пішла прямо до Юри. Він прийняв мене до себе, а коли народилася дитина, дав їй своє прізвище. Ми розписалися.
— Чому Онуфрій не дотримався обіцянки? Розлюбив?
— Злякався, що втратить своє вільне холостяцьке життя, і, правду кажучи, розлюбив. У нього з’явилася чергова улюблениця…
— Настуня…
— Так. І знаєте, Настуня знала про мене. Він не приховував, що в мене народилася від нього дитина. Та Онуфрій Станіславович пишався, що в нього є нащадок! Він спочатку обіцяв, що допомагатиме мені, та я не дочекалася від нього ні копійки. Мабуть, Онуфрій Станіславович розчарувався в мені. Думав, що я йому буду вірна й чекатиму на нього, житиму сама. Ха, не виправдала його надій!